Ми з моїм покійним чоловіком Павлом прожили у шлюбі за коханням понад 40 років. Він був чудовим партнером і батьком, і його смерть півтора року тому зруйнувала мій світ.

З того часу моє здоров’я значно погіршилося, чого я ніколи раніше не відчувала. Син Роман був моєю опорою у цей важкий час.

Він дбав про всі мої медичні потреби і завжди був поруч, щоб з непідробною турботою цікавитися моїм самопочуттям.

Того конкретного ранку я вирішила доїхати до будинку Романа на громадському транспорті, щоб не обтяжувати його ще й поїздкою пробками.

Вдень ми планували відвідати медичний інститут. Присутність Тетяни вдома була несподіваною, оскільки вона мала бути на роботі. Наші стосунки завжди були віддаленими, але сердечними: ми зберігали поважний нейтралітет.

Її слова того дня були різкими. Вона звинуватила мене в тому, що я монополізувала час та ресурси Романа, припустивши, що мої постійні проблеми зі здоров’ям підривають їхній шлюб та фінанси.

Вона натякнула, що я симулюю хвороби і натомість краще б завела домашню тварину для компанії. Я покинула їхню квартиру в сльозах, глибоко зачеплена її звинуваченнями.

Того вечора Роман відвідав мене, вибачився за те, що його не було вдома. Він виглядав помітно втомленим після роботи. Я не згадала про інцидент із Тетяною, не бажаючи посилювати його стрес.

З того часу слова невістки переслідують мене, викликаючи почуття провини та збентеження. Чи права вона у своїх звинуваченнях? Та все ж: до кого ще я можу звернутися за підтримкою, якщо не до власного сина?