Моя подруга Танька народила дівчинку. Пологи були тривалі, важкі, довелося робити кесарів розтин. Ось лежить вона вся розрізана, все болить, в пологовому будинку ще карантин — нікого не пускають.

На другий день змушують ходити; дитини стали приносити для годування.

Добре, що подружки по роботі заходили, щось смачненьке приносили.

А то лікарняна їжа у породіллі викликає стійкий блювотний рефлекс і з вигляду, і за смаком, і за запахом.

Таня — сирота, з рідних у неї тільки чоловік, теж сирота, але у нього хоч брат є, ще в училищі навчається. Зійшлися Таня з Ігорем ще в дитбудинку, потім закінчили навчання, одружилися, живуть добре, обидва з роботою, навіть квартира своя є.

Але чоловіка в пологовий будинок не пускали, а Таня вставати не могла, від Ігоря були тільки записочки з поздоровленнями.

І ось на третій день чує Танька знайомий голос: її звуть. Якось встала, за стінку тримаючись, доповзла до вікна: чи варто там її Ігор з братом.

Запухшіе якісь, пом’яті.Танька запитує:

— Що трапилося?!

— Та нічого. Святкували народження дочки.

-А ну ясно!

— Тань, а до тебе хтось приходить? Є що поїсти?

— Так, Ігор, що не турбуйся, у мене все є! Навіть більше, ніж треба.

— Тань, ти це, могла б нам щось пожерти спустити? Ми всі гроші пропили на радощах!

КІНЕЦЬ.