На наше весілля зібралося майже все селище, ще б пак, я працюю медсестрою в пологовому будинку, а Сергій, мій тепер уже чоловік, пожежний. Весілля пройшло за всіма традиціями: і викуп, і хліб відкусили, і наречену вкрали, а коли приїхали гості збирати у нас на «дівчинку» і «хлопчика» , я непомітно запитала у Сергія, кого він більше хоче?

Тоді Сергій сказав, що він теж хоче сина, і я з ним погодилася. Але, як то кажуть, людина думає, а Бог вирішує, і через рік у нас з’явилася Оленка. Вона клон свого батька, таке ж темне волосся, карі очі і навіть родимка на обличчі. Її швидко прийняли як татову дочку. Сергій багато часу проводив з донькою, мені ж через три місяці після пологів довелося повернутися на роботу, тому дочка жила або з чоловіком, або з бабусею.

Через три роки я стала мамою сина. Наш Єгорка був здоровим малюком, схожим на мене. Здавалося, в будинку було все: діти, здоров’я, улюблена робота, багатство і любов. Коли цього найменше очікували, Єгору поставили діагноз «астма». Перший випадок стався, коли йому було два роки.

Я тоді була в жаху, проридала всю ніч, але взяла себе в руки і почала лікувати свою дитину. На мій погляд, Оленка подорослішала. Чомусь я думала, що їй не потрібна моя увага, і просила допомоги у неї. Зараз я розумію, що в основному я винна в тому, що з нею буде в майбутньому, очевидно, що я не доглядала за нею, не давала їй належної материнської любові і турботи.

Оленка сама ходила в школу, сама робила уроки, їй не було і 10 років, коли вона стала господинею на кухні. Справжня материнська допомога! Я зітхнула з полегшенням. — Нарешті я зможу жити спокійно! — раділа я, попиваючи чай з сусідкою на кухні. — Подбай зараз про Оленку.

— Говорила сусідка, — Мишко Афанасьєв постійно крутиться навколо неї, не дозволяй йому псувати дівчинці життя! Мишка Афанасьєв був відомою особистістю в нашому селищі, до своїх 20 років він встиг обікрасти і налякати пів району, якби не його видні батьки, він би вже відсидів. Я вирішила підійти до Оленки, але як тільки я назвала ім’я Мишка, Оленка вийшла, накричала на мене і втекла.

Я спробувала з нею поговорити, але не змогла. Батька вона теж не слухала, і коли він побачив, що Мишко її засмучує, то замахнувся на Мишка кулаками. Потім сталося щось несподіване: Оленка подала на батька до суду! Нібито він перебрав з алкоголем і напав на неї! Це було більше ніж удар ножем у спину!

Вона забрала заяву, але батько довго не прощав її. Ми мирилися з її прихильністю, тому що боялися втратити дочку, з якою і так спілкувалися мало. І після цього наші відносини дещо покращилися, але лише на час. Я йшла на роботу, спізнювалася, не могла знайти свою сумку, все валилося з рук, а тут ще Оленка стала ходити за мною по п’ятах. — Донечко, будь ласка, приходь ввечері, я спізнююся! — Я здригнулася, побачивши Олену.

— Мамо, я хотіла запитати, чи вільна ти в суботу? Я виходжу заміж і вагітна. Пам’ятаю, що чайник кипів вже досить довго, а я не могла зрозуміти, як його вимкнути. Потім я почала плакати і кричати. Мені потрібні були сили, тому я жбурнула Оленку в кімнату і закрила її там. Їй всього п’ятнадцять років! Через місяць їй буде шістнадцять, а вона вже зруйнувала своє життя. Вона зв’язалася зі злочинцем, але з яким? Вона думає зробити мене бабусею в 35 років!

— Ти не відвідуєш школу! Сиди вдома і не ганьби нас, якщо вважаєш себе дорослою. Я пішла на роботу, Оленка весь день сиділа в своїй кімнаті, а ввечері до мене прийшла її вчителька. Я покликала її на чай, а вона принесла пляшку вина. Ми просиділи з нею всю ніч, ридаючи, вона благала мене заспокоїтися, дозволити Оленці продовжити навчання, прийняти і підтримати її.

На весілля дочки прийшло майже все місто-я тепер акушер — rінеколоr, а батьки нареченого-не останні люди в нашому селищі. Михайло виявився прекрасною людиною, незважаючи на свій незрозумілий характер. Ми з мамою Михайла, свахою, відмінно подружилися, вона запевнила мене, що не образить дочку, і ми з Оленкою дуже зблизилися.

Тепер вона дзвонить мені практично кожен день, ми балакаємо по годині, і я із задоволенням їй допомагаю. А зараз, оскільки я молода бабуся, я хочу йти до своєї внучки. Завтра ми будемо відзначати її перший ювілей-5 років! Час йде, і наші діти так швидко дорослішають, тепер я розумію, як життєво важливо просто бути поруч з нею.

КІНЕЦЬ.