Скажу чесно, я ніколи не думала, що таке станеться в моєму житті.

Наче живеш не своїм життям, а життям свого сина, адже постійно думаєш про нього, хочеш, щоб у нього склалося все якнайкраще, була хороша сім’я, але так не завжди складається, як нам хочеться.

Це наче лід якийсь у мене на душі, який ніяк не розтане.

Все почалося з його весілля, такого світлого й щирого, а закінчилося тим, що мій єдиний онук тепер запитує мене:

“Бабусю, а чому тато до мене не приходить?”

А я не знаходжу слів йому відповісти.

Справа в тому, що моє життя вже кілька років нерозривно пов’язане з розлучення мого єдиного сина, Василя, та його наслідками для мого онука, Артемка. Все почалося так обіцяюче, коли Василь і його дружина, Світлана, одружилися. Вони були такі молоді, такі закохані.

І коли народився Артем, моєму щастю не було меж. Це було втіленням мрії Василя – він завжди хотів сина. “Мамо, я так мріяв про хлопчика, а потім про дівчинку”, – казав він мені, і я бачила, як сяяли його очі.

Жили вони добре, принаймні так здавалося.

Але життя – це не лише легкість і безтурботність, це ще й реальність, і, на жаль, матеріальні проблеми стали тим каменем спотикання, який зруйнував їхню молоду сім’ю.

Я бачила, як вони намагалися впоратися, як Світлана зникала під тягарем побутових турбот, як Василь намагався знайти вихід.

Але зрештою, вони розійшлися.

Артемкові, моєму онукові, тоді було майже три роки. Він ще був занадто малий, щоб по-справжньому зрозуміти, що відбувається.

Світлана дуже швидко після розлучення, як то кажуть, вдало вийшла заміж.

Її матеріальне становище покращилося дуже швидко, і це було видно по Артемкові.

Нові іграшки, дорогий одяг – все це з’явилося в його житті.

Василь же, мій бідний Василь, не міг змиритися з цим. Він щиро кохав Світлану, я це знала.

Я намагалася пояснити йому, що іноді потрібно просто відпустити, щоб знайти свій власний шлях до щастя, але він не слухав.

— Мамо, як вона могла так швидко забути про все і відразу заміж вийти? – запитував він з розчаруванням в очах.

— Сину, – відповідала я, – життя не стоїть на місці. Люди змінюються, обставини змінюються. Можливо, це її шлях. Тобі ж потрібно думати про себе, про своє майбутнє.

Спочатку Василь часто відвідував Артемка. Він його обожнював.

Кожна зустріч була сповнена сміху, обіймів, спільних ігор. Але з часом ситуація змінилася і не в кращу сторону, на жаль.

Артемко, бачачи достаток у домі вітчима, почав просити у Василя дорогі іграшки, речі, які були йому не по кишені.

— Тату, купи мені таку ж машинку, як Вадим! – якось сказав Артемко, показуючи на велику радіокеровану машинку, яку йому купив вітчим.

Василь тоді лише важко зітхнув. Я бачила, як йому було важко.

Він не раз намагався пояснити Артемкові, що не може дозволити собі таких витрат.

— Синочку, тато поки що не може купити таку дорогу машинку. Давай краще купимо тобі нову книжку, хочеш?

Артемко ображався, і Василь відчував за собою провину.

Він розумів, що ніколи не зможе наздогнати нового чоловіка Світлани за рівнем матеріальних можливостей. Через це візити ставали все рідшими, а потім і зовсім припинилися.

Я бачила, як мій син сумує постійно.

Він замкнувся в собі, став уникати розмов про Артемка. Моя душа розділилася на частини.

Я завжди прагнула зберегти хороші стосунки зі Світланою. Я ніколи не вважала її “колишньою невісткою”.

Вона хороша людина, просто вони з Василем були ще надто молоді, коли одружилися.

Несформований побут, фінансові труднощі – все це зіграло свою роль. Я пам’ятаю, як ми зі сватами намагалися їм допомагати, але цього було недостатньо, на жаль.

Якось я зустрілася зі Світланою. Вона, як завжди, була дуже привітною.

— Світланочко, – почала я, – я дуже хвилююся за Василя та Артемка. Син перестав його відвідувати, і мені важко дивитися, як сумує і він, і онук.

— Я розумію, Олено Василівно, – відповіла Світлана. – Я теж бачу, що Артемко сумує за татом. Він постійно запитує про нього.

— Я думала, – продовжила я, – що ми могли б забирати Артемка до нас на вихідні, раз на два тижні. І ми з ним бачитимемося, і Василь зможе проводити з ним час. Я йому допомагатиму, в усьому.

Це був мій “хід конем”, як я це називала. Я сподівалася, що це допоможе Василю відновити зв’язок з сином. Світлана одразу погодилася, вона ніколи не була проти їхнього спілкування. Навпаки, вона завжди заохочувала це.

— Я тільки за, Олено Василівно! Буду дуже рада, якщо ви зможете проводити час з Артемком.

Я була така щаслива, думала, що це вирішить проблему. Але коли я розповіла про це Василю, його реакція мене розчарувала і засмутила одночасно.

— Мамо, я не піду до нього, – сказав Василь, ухиляючись від мого погляду.

— Чому, сину? Це ж твій син!

— Я не можу відповідати їхньому рівню життя своїми подарунками. Мені соромно. Я не хочу засмучувати дитину своїми відмовами купити те, що він хоче. Це нерозумно.

— Але ж це не про подарунки, Василю! Це про любов, про спілкування. Твій син потребує тебе!

— Це смішно, мамо. Просто смішно.

Він навіть перестав платити аліменти.

“Це ж копійки для них”, – казав він. “Що ці гроші змінять?”

Вони не оформляли аліменти офіційно, і Світлана ніколи нічого не просила. Але для мене це було принциповим питанням.

— Василю, – наполягала я, – ти не можеш просто так відмовитися від своєї дитини. Це ж твій єдиний син! Це не про те, щоб конкурувати з кимось. Це про те, щоб бути батьком. Ці гроші, які ти називаєш “мізерними”, можна відкладати йому на навчання. Коли він підросте, вони дуже знадобляться! Уяви, яка сума збереться!

Але він мене не слухав. Він просто відмахувався, і я відчувала, як між нами росте стіна нерозуміння.

Мій Артемко – такий чудовий, допитливий хлопчик. Іноді, коли я забираю його на прогулянку, він запитує:

— Бабусю, а чому тато до мене не приходить?

І мені так важко стає на душі.

Що я маю відповісти його власній дитині? Що його батько боїться, що він не може конкурувати з іншим чоловіком?

Це ж не правильно! Дружина може стати “колишньою”, але дитина – це назавжди.

Це зв’язок, який не можна розірвати.

Я намагаюся вигадати якусь відповідь, щось, що не засмутить його, але водночас не буде не правдою.

— Артемчику, тато зараз дуже зайнятий на роботі. Але він тебе дуже любить, повір мені.

Він дивиться на мене своїми великими, довірливими очима, і я відчуваю себе найгіршою бабусею на світі за цю напівправду.

Я постійно думаю про те, як виправити цю ситуацію.

Як достукатися до Василя? Адже Артемко зараз такий маленький, він потребує тата.

Він шукає його уваги, його любові. А що буде, якщо Василь відмовиться від нього зараз?

Коли Артемко виросте, він може відвернутися від батька.

І тоді Василь буде шкодувати про це все життя. Я не хочу, щоб мій син втратив свого єдиного сина. Я повинна знайти спосіб, щоб вони знову були разом.

Часто думаю: може, я забагато на себе взяла? Можливо, все це зовсім не моя справа?

Але потім дивлюся на Артемка, як він чекає того дзвінка, тої зустрічі з татом, і розумію — я не можу просто стояти осторонь. Бо якщо не я, то хто?

Я готова йти до Василя, говорити, вмовляти, благати — аби він не втрачав свого сина.

А ви що скажете, люди добрі? Чи має право батько відмовчуватися через власні образи й невпевненість, коли на нього чекає дитина?

Чи маю я право втручатися в їх сім’ю і що мені зробити, щоб син мій зрозумів, яку помилку робимть?

Джерело