Я заваrітніла, коли мені було 18. Мої батьки знали про наші стосунkи, але не визнавали народження позашлюбної дитини. І сказали, що якщо я не відмовлюся від цієї дитини, то можу забути про їхнє існування. Мати мого хлопця теж була проти нашої майбутньої дитини. Вона з моїми батьками начебто була за одне.

Вони в один голос сказали, мовляв, дитина твоя – твої й проблеми. Мені дала притулок тітка з боку батька. Вона єдина увійшла в моє становище, і не замислюючись, запропонувала жити в неї.

З хлопцем розписалися, і його одразу ж забрали до ар мії. Нікому не побажаю того, що мені довелося пережити. Морально було дуже складно залишитись однією з новонародженою дитиною, без чоловічої підтримки, та й ще не встигла пережити відторгнення з боку батьків.

Але моя тітка заспокоювала мене, і постійно говорила, щоб я на них не ображалася. Що вони одумаються, просто на це потрібен час. А час минав, а вони навіть не дзвонили поцікавитися, як їхній онук поживає. Ну а свекруха теж ніколи не приходила і не дзвонила.

Навіть сина в ар мії не відвідувала. Але чоловік повернувся, влаштувався механіком, як тільки синові виповнилося 2 роки, він пішов у с ад, і я теж стала працювати. Залишалися ми все ще у тітки, але в нас був договір, що як тільки ми накопичимо на початковий внесок на іnотеку, то з’їдемо.

Складне життя навчило нас економити і ми змогли швидkо зібрати потрібну су му. Переїхали до нового будинку – і в нас наро дилася донька.

А у наших батьків пішло все навпаки. Коли дійшло до того, що їм знадобилася фі нансова доnомога, ми їм відмовили. І не відчували провини, адже ми всього досягли самі і нікому нічого не винні. Але одне знаємо точно, що з нашими дітьми ми ніколи так не вчинимо.

КІНЕЦЬ.