— Були молоді, дурні. Банальна історія: корабель кохання розбився об побут, — розповідав хлопець на нашому першому побаченні.

У тому шлюбі в Сергія народилася донька, якій на момент нашого знайомства було вже п’ять років. Незабаром ми одружилися, а колишня дружина Сергія поїхала за кордон разом із дитиною.

Чоловік спілкувався з дитиною по відеозв’язку, справно платив аліменти, але особливої участі у вихованні Маші, так звали дівчинку, не брав. Не з власної вини, звісно. Просто колишня дружина не повідомляла його та не радилася, коли приймала якісь рішення стосовно дівчинки.

Так минуло п’ятнадцять років. У нас із Сергієм народилися чудові близнюки-хлопчики. Колишня дружина чоловіка якийсь час про себе не нагадувала.

А потім зателефонувала Маша й сказала, що мама відправляє її на батьківщину.

— Мама сказала, що навчання за кордоном занадто дороге. Та й якість освіти тут залишає бажати кращого, — щебетала дівчина у слухавку.

Спершу я не надала цьому значення. Думала, дівчинка зупиниться у бабусі чи ще в якихось родичів із боку матері.

Але Сергій став на диби. Моя донька, сказав, не буде поневірятися по бабцях, коли в неї є живий батько. Суперечити я не стала. Знала, що чоловіка гризе почуття провини за те, що залишив Машину маму. Подумала, гаразд, хай дівчинка поживе у нас якийсь час.

Пізніше подумаємо, щоб зняти їй квартиру чи щось у цьому роді. Так Маша оселилася у нас.

Перший рік вона справно навчалася й не пропускала лекції в педагогічному університеті, куди вступила за порадою родичів. Мати й бабуся переконали дівчину, що з професією педагога вона завжди буде при справі.

Потім ентузіазм минув, і я помітила, що Маша дедалі частіше залишається вдома замість того, щоб їздити на лекції. Відмовки завжди різні.

То захворів викладач, то пару скасували в останній момент, то ще щось. Чоловік дивився на навчання доньки крізь пальці.

І щоразу, коли я була готова зробити зауваження щодо пропусків, осаджував мене. Мовляв, не лізь у наші стосунки.

— Тобі Маша жити не заважає? От і не приставай до неї з дурницями.

Треба сказати, що в побуті дівчина справді поводилася більш ніж гідно. Посуд за собою мила, з братами охоче гралася і була надзвичайно ввічливою.

Але навчатися Маша категорично не хотіла, і це було видно неозброєним оком. Я наважилася на відверту розмову з нею.

І почула, що вона, виявляється, ніколи не хотіла бути вчителем, а завжди мріяла стати флористом! Так-так, уявляєте?

Робити якісь там букети. Та це ж і не професія взагалі! Я мало не впала. Ким-коли, питаю, ти хочеш стати? Маша гордо повторила, що флористом.

Довелося покликати на допомогу чоловіка. Отець він усе-таки, думаю, нехай доньці мізки на місце поставить.

— Ти тільки послухай свою дитину. Не хоче працювати в школі, а хоче крутити букети й продавати їх у переході, — сказала я з обуренням.

Але чоловік навіть обличчям не повів. Гаразд, каже. Я кричу: як це «гаразд»?

— Стати флористом великого розуму не треба. Крути собі квіти в целофан — і вся наука. Це можна й без диплома робити. А краще отримати нормальну освіту, а потім хоч у двірники йти. На щастя, це майже суміжні професії.

Маша почала сперечатися, щось доводити. Я й слухати дівчину не стала. Ну що вона розуміє у свої роки?! Чоловік одразу ж став на бік доньки. Каже, ти взагалі не маєш права брати участь в обговоренні. Це нормально взагалі? Таке законній дружині сказати.

Поругалися ми капітально. А наступного дня приходить мені повідомлення з банку. І написано там, що кругленьку суму з нашого спільного рахунку-скарбнички успішно переведено до іншого банку.

Я до чоловіка. Це, мовляв, що за нісенітниця?

А він мені так спокійно відповідає, що вирішив купити Маші курси флористики, а потім орендувати квітковий кіоск на зупинці трамвая.

Наші заощадження, які ми на відпустку всією сім’єю збирали, на таку дурницю спустити! Я від здивування навіть мову втратила. Просто ротом хапала повітря. Думала, зараз інфаркт мене схопить. А потім мене як прорвало. Як я кричала! А чоловікові хоч би що. Руки в боки, каже, я повинен про доньку піклуватися.

Я йому намагаюся втлумачити, що з цієї затії нічого доброго не вийде. Ні флористом Маша врешті не стане, ні вчителем, ні ми у відпустку не поїдемо.

Але ні, чоловік уперся й усе тут. І що ж мені робити? Навіть якщо розлучитися, грошей я назад не поверну.

КІНЕЦЬ.