Коли ми з Романом підписували договір купівлі нашої першої квартири, я від щастя ледве не бігала навколо столу, як кізонька навесні. Ми вклали туди майже всі наші заощадження.

Я й подумати не могла, що в новобудові за наші важко зароблені ми отримаємо не мрію, а пастку – з тріщинами по стінах, водою у підвалі і зниклим забудовником, який розчинився швидше, ніж ранковий туман.

Тепер щовечора замість обговорень про штори чи меблі ми з Романом сперечались, чи варто судитися, чи вже час продавати нірку. І саме тоді, у самісінькому вирі розчарування, життя кинуло нам ще один “подарунок”.

– Олесю, дивися, яка гарна квартира! Світла, простора… А головне – все готове для ремонту, – захоплено говорив Роман, тримаючи мене за руку.

Я теж світилася від щастя. Після років орендованих квартир, де обдерті стіни конкурували в непривабливості зі старими холодильниками, мати своє житло здавалося чудом.

– Якщо не тепер, то коли? – тихо прошепотів Роман.

– Діймо, – кивнула я.

Ми зібрали всі наші скромні скарбнички, допомогли батьки, оформили кредит – і ось, ми власники новенької квартири на околиці міста. Звучить красиво, правда? Якби ж то…

Проблеми почались уже на другий день після підписання акту прийому.

– Романе, подивись на стелю, – закричала я, коли вперше зайшла у ванну.

Штукатурка тріскалася, як печиво. Підлога віддавала холодом, а запах вогкості бив у ніс так, ніби ми купили квартиру у центрі болотяного царства.

– То не страшно, – знехотя відмахнувся чоловік. – Все підправимо. Трохи штукатурки, фарби…

Але штукатурка і фарба не могли закрити той факт, що в підвалі стояла вода. А електропроводка була прокладена так, ніби її тягнув сліпий бабак.

– Це не підфарбувати, Романе, це лати треба міняти! – я вже не стримувалася.

Кілька днів ми воювали з забудовником. Ходили в офіс, телефонували, писали листи. Результат? Як у анекдоті про вовка і козенят: “Вовка нема, і хати нема”.

Одного ранку на дверях офісу красувалась записка:

“Компанія припинила діяльність. З усіх питань звертайтеся в суд.”

– Тільки суд і Божа ласка нам лишились, – кисло підсумував Роман.

Я впала на лавку під офісом і заплакала. Було страшенно прикро: мрія перетворилася на чорну діру, що тягнула всі сили і гроші.

– Треба позиватися, – твердо сказав Роман.

– А гроші на адвокатів звідки візьмемо? – скривилась я.

– Будемо економити. Замість відпустки – суди, замість подарунків – платіжки.

Отакий у нас вийшов “медовий місяць” після покупки.

І ніби вишенька на цьому гнилому торті – моє самопочуття почало різко псуватися.

– Олесю, ти якась бліда, – зауважив одного вечора Роман, дивлячись на мене поверх газети.

– Просто втома, – відмахнулася я.

Та коли ранкову каву я замінила бігом до туалету, стало ясно – щось не так.

Тест показав дві смужки. Чесно? Я сиділа на підлозі з тестом у руках і ридала. Від щастя? Від страху? Напевно, від усього разом.

Роман заскочив мене зненацька, коли я готувала обід.

– Слухай, а може ми не будемо зараз ремонтувати ту квартиру? Візьмемо паузу?

Я витерла руки об рушник і подивилась на нього.

– Бо нам доведеться зробити ремонт у… колисці, – сказала я йому.

– Що? – він витріщив очі.

Я дістала тест і поклала йому під ніс.

– Олесю… Ти… Ми… Боже мій! – його обличчя світилася так, ніби ми вже виграли суд.

Він обійняв мене так обережно, ніби я була з порцеляни.

– Все буде добре, – шепотів він.

– Все владнаємо.

І з квартирою, і з життям.

І знаєте, у ту мить я теж у це повірила.

Бо ні тріщини, ні злі забудовники, ні затоплені підвали не мають сили перед маленьким серцем, що б’ється у тобі.

Часом життя викидає такі кренделі, що хоч стій, хоч падай.

Ми мріяли про свою фортецю, отримали руїну… але замість того, щоб зневіритися, знайшли справжню опору одне в одному.

Тепер я думаю: а може, все сталося правильно?

Бо справжній дім – це не стіни і не шпалери.

Це люди поруч.

А як ви вважаєте: краще одразу рватися за мрією попри ризики, чи варто спершу сто разів зважити кожен крок?

Джерело