Коли ми з Надією видали заміж нашу другу дочку, я, чесно зізнаюся, зітхнув з полегшенням. Діти прилаштовані, тепер можна і собі трохи пожити.

Дружина відразу вирішила вийти на пенсію, за станом здоров’я мала на це право ще кілька років тому. А що, весілля зіграно, онуками порадувати діти обіцяли пізніше. Саме час відпочити.

Я теж думав плюнути на роботу та осісти вдома. Але вирішив поки що залишитися в тому ж статусі. І, як пізніше з’ясувалося, не дарма.

Спочатку Надя вдома нічого не робила. Хочу, казала, бодай раз у житті повноцінно відпочити. Щоб ніяких прибирань, прання та приготування їжі. Вистачило її на кілька тижнів.

— Нема чого лежати, коли справ багато, — сказала дружина і почала перебирати шафи.

Зібрала п’ять мішків старих речей на переробку, викинула всі мої старі, але улюблені футболки та майки. Потім настала черга кухні.

— Треба оновити шпалери, на ці вже дивитись боляче, — беззаперечним тоном заявила дружина.

Що ж, треба так треба. Переклеїли шпалери, заразом оновили фасади кухонних шаф. Надя перебрала кожну скриньку і зібрала цілий мішок того, чим ми ніколи не користувалися. Все це вирушило на смітник.

Потім дружина зайнялася спальнею. Оновила штори, зажадала позбутися старого ліжка. Сказала, що давно настав час змінити його на сучасний диван, який і розкладається легко, і місця мало займає.

Після прийшла черга вітальні. Крісла морально застаріли, а люстра навіювала спогади про колгоспний будинок культури. Я зі страхом чекав, що ще прийде дружині в голову, на що впаде її прискіпливий погляд. Але Надя раптово заспокоїлася і почала читати.

Віра, давня подруга Надії, принесла їй цілий стос книжок кишенькового формату в м’якій обкладинці. Зазирнув я на назви: “Пристрасть всього мого життя”, “Фатальний поцілунок” та подібне. Не найінтелектуальніша література. Зате Надя відволіклася від нескінченних перестановок та ремонтів.

Потім зауважив, що дружина не просто читала, вона читала запоями. Ідучи на роботу, я залишав її в ліжку з книжкою в руках.

Приходячи додому, я бачив її на тому ж самому місці в тій самій позі, але вже з іншим романом. Надя навіть зовні змінилася. З’явився якийсь блиск в очах, якийсь новий одяг із рюшами та рожевого кольору.

Останнє мені, щиро кажучи, зовсім не сподобалося. Одна річ у двадцять років так одягатись, інша річ, коли тобі вже за п’ятдесят і у тебе вся голова сива. Серйозніше все ж таки треба бути, я вважаю.

Одним зовнішнім виглядом Надя не обмежилася. Приходжу якось із роботи, втомлений, як чорт. Дружина крутиться перед дзеркалом, чепуриться.

— А сходімо до ресторану, — каже раптом. — Ти сто років не запрошував мене на побачення.

Я мало не впав. Яке, кажу, ще побачення, ти що збожеволіла? Нам не двадцять. І навіть не тридцять. Онуки скоро будуть, а ти все про побачення думаєш.

Надя надулася. Я, каже, не стара.

– Ніхто тебе старою не називав. Просто треба серйозніше бути, у нашому віці. Побачення курям на сміх. Та нам тільки в соцзахист ходити, а не ресторанами. У тебе тиск, а в мене печія, забула?

– Постійно ти настрій зіпсуєш. Печія, тиск. Не треба нагадувати скільки мені років. Я і без тебе пам’ятаю, – з цими словами дружина зникла в спальні, голосно грюкнувши дверима.

Вечір я провів просто чудово. Розігрів сам собі вечерю і дивився улюблені передачі. Свої, зауважте. Не серіали про кохання, а нормальні розмови про рибалку та полювання. Наступного дня інцидент був забутий, а приблизно за тиждень дружина знову зустріла мене після роботи з кислим обличчям.

– Ти постійно на своїй роботі, зовсім мені не приділяєш уваги. Хоч би квіти приніс.

Я здивувався. Кажу, я тобі регулярно дарую квіти на день народження.

А вона мені видає:

– Справжній чоловік дарує квіти без приводу, щоб порадувати кохану. І компліменти каже просто так.

Ну це вже в жодні ворота не лізе. Ми одружені понад тридцять років, які там компліменти. Це в книжках усі зітхають, у коханні зізнаються просто так.

А у житті все інакше. Треба ж розуміти, що сімейне життя потребує порядку, а не квітів та романтики. Я, зрештою, не хлопчик вже, щоб співати серенади під вікнами.

Загалом, посварилися ми з Надією. Образилась на мене. Нудний ти, каже. Не цікаво мені з тобою.

А все ці романчики. Пишуть їх інфантильні дамочки, нормальних жінок з пантелику збивають. Як це до Наді донести, не уявляю.

Начиталася, у хмарах витає. Не бачить, що реальне життя повз минає. Доньки наші мене повністю підтримують, але просять бути трохи м’якше з мамою. У неї, мовляв, криза.

Криза в неї, а страждати мушу я, так виходить? Не збираюся танцювати під її дудку, квіти тягати та в коханні освідчуватися.

КІНЕЦЬ.