Від бабусі мені залишилась хата у невеличкому селі. Я любив приїжджати туди, адже там проминуло все моє дитинство і це місце приносило мені лише позитивні спогади.

Поруч, по-сусідству, знаходилась хатина старенької бабусі Оксани. Вона прожила тут все своє життя. Має двоє діток і багато внуків, проте давно проживає сама. Я дуже часто навідувався до неї, старалась допомогти, адже в селі роботи повно, а підмоги то немає. Навіть у магазин сходити жіночці уже важко самій. Тому і я, і дружина робимо все можливе, аби стара не відчувала себе геть одинокою та безпомічною.

Баба Оксана – дуже хороша та добра жінка. Вона завжди частує нас грушами, яблуками, малиною. А ще постійно із собою до міста якісь консервації дає. І головне, що так смачно у неї все виходить, неможливо відірватися. Особливо люблю я її пироги із капустою. Це просто якийсь витвір мистецтва. Діти та внуки до неї приїжджають вкрай рідко, тому всі свої частування вона не має кому віддати.

І ось декілька днів тому я дізнався про те, що наша люба сусідка святкуватиме своє День народження. Та ще й така кругленька дата: сімдесят п’ять років. Ми вирішили, що потрібно було б привітати її, зробити приємно. Ось і купили, їдучи у село, тортик та квіти.

Із самого ранку не їхали, адже думали, що приїдуть родичі, то щоб уже не заважати їхньому сімейному святкуванню. Але коли ми зайшли десь о 15.00, то бабуся сама сиділа біля телевізора і гірко плакала. Не важко було здогадатися, у чому річ.

Ми пішли за стіл, заварили чаю та нарізали тортик. Іменинниця поставила квіти до вази. Коли вона почала наставляти на стіл страви, то нам стало незручно, адже було зрозуміло, що вона готувалась до того, що буде багато гостей. Вона розповіла, що ніхто таки до неї не приїхав. Ба більше, навіть не привітали дзвінком.

Ми не планували бути там так довго, але розуміли, що підтримати стару немає кому. І як тільки ми підемо, то вона почне плакати. Тому ми залишились ще і цілий вечір розмовляли, слухали історії із життя. Але тему дітей та внуків більше не зачіпали, аби не псувати атмосферу.

Коли ми повернулись додому, то довго навіть не змогли декілька слів один одному сказати. Якось так неприємно на душі було, що не описати ніякими словами. Якби моя мама була на цьому світі, то я би летів до неї на всіх парах. А люди мають живу матір і не цінують цього.

Я взагалі собі не уявляю, як можна забути про свято людини, яка дала тобі життя. Це був навіть не будній день. Всі точно мали вихідний і могли хоча б зателефонувати.

Так багато питань і так мало відповідей. Я закликаю всіх, хто це читає, ніколи не забувати про своїх рідних, бо їм так важливо отримувати від нас хоч якусь мінімальну увагу.

КІНЕЦЬ.