У мене така ж ситуація із чоловіком, як у автора історії, яку принижує чоловік. Троє його попередніх дівчат втекли, а я із простої сім’ї, яка звикла до принижень, терпіла це 10 років.

Але я вже подорослішала і жити з цим не можу більше. На жаль, я в декреті, у нас двоє дітей, і я повністю від нього залежна.

Коли ми познайомилися, я заробляла більше, а зараз у чоловіка постійно зростає заробітня плата і він все більше відчуває свою перевагу. У будь-якій ситуації він мені одразу тикає грошима, що нібито він їх мені не дасть або ж він сам тут на все заробляє.

Але сказати, що його реалізовано на роботі, не можу. Його ніхто не визнає і не ставить на посаду вище (що його дуже дивує), хоча я це бачу, але сказати не можу, бо не дай боже мені заїкнутися про те, що він десь не правий.

Він вважає, що він кращий за всіх, розумніший за всіх, і робить він все правильно не так як всі, а всі інші нездари (і я в тому числі, все вічно не так роблю, як йому хочеться). І він усе життя виправдовуватиметься, що це він мене вчить правильно жити, що я тільки з-під палиці розумію.

У нього талант керувати є, але реалізує він його тільки зі мною. І робить це завжди. І на людях, і не на людях. Щодо всього.

Я просто вже так звикла, що навіть не помічала, пропускала повз. І як стосунки то в нас щасливі, прекрасні діти, він піклується про мене, про дітей, допомагає, якщо потрібно, не ледар, з дітьми грає, гроші заробляє, все начебто чудово, але лише один цей момент.

І ось зараз я це усвідомила і почала помічати лише тому, що моя дитина, якій 6 років, почала мені хамити, ображати і тотально мене не слухатися. Мене це добило, я пішла в цьому розбиратися і зрозуміла, що це чоловік мене постійно принижує, жартує, ображає та знецінює мою думку у присутності дітей, тому й вони починають вести мене так із собою.

Я почала говорити про це чоловікові, просто пояснювати, що мені це неприємно, боляче, ранить. Він дуже любить мене, я знаю, прислухається, але це все одно повторюється.

Після він це розуміє і починає поводитися як ангел, все робити, запитувати, що я хочу, ну типу проявляти надмірну турботу, щоб я не ображалася і це спрацьовує, знову ж таки, напевно, тому, що я терпляча.

У такі моменти я дуже боюся йому суперечити чи взагалі щось говорити, бо відчуваю, що може бути ще гіршим. Це помічають навіть сторонні люди, всі мої подруги, ніхто мені не заздрить, всі мене тільки шкодують і запитують, як я так можу жити.

І ось тепер я, напевно побачила себе з боку, побачила до чого все котиться, чому я зриваюся на дітях, чому вони не поважають мене, чому син дратує мене своїми жартами, адже це все від батька?

Напевно, я така зла на нього, але від безсилля перед чоловіком можу виплеснути це тільки на дітей. Мені дуже сумно усвідомлювати це, але й руйнувати сім’ю я не хочу.

Питання моє лише в тому, як змінити це? Чи можливо навчитися ставити його на місце? Чи це проблема тільки в мені, і якщо я змінюся, то стану “поганою”?

КІНЕЦЬ.