Зателефонувала мені якось давня знайома – похвалитися. Говорить, навесні збираються куnити заміський будиночок. Але продавати свою квартиру вони не мають наміру: будиночок розглядатимуть як дачу. М’яко кажучи, я була здивована: ви бачили ці ни заміських будинків.

Будинок їх розташований за 40 км від нашого міста. Є город. Ніхто до них у цьому будинку не жив. Колишні господарі все налаштували, і вирішили продати.

Домовилися, що свої речі господарі повністю приберуть самі. Купили, пораділи – і почалося. Можна припустити, що родичі буквально стояли на старті, щоби напроситися в гості.

Чули вони постійно щось на зразок: -Круто, що куnили. Часто приїжджатимемо.

-Так, червень ми забили. Більше нікого не запрошуйте. -Ми З дітьми хочемо приїхати! У вас скільки кімнат? -Сподіваюся, душ у вас є.

Я з онукою приїду, щоб її легко було викупати влітку. -Обов’язково куnіть мангал. Без шашликів уже нікуди.

-Млин, нарешті з’явилося місце, куди можна з’їздити влітку на кілька тижнів. Знайома уважно всіх вислуховувала та відповідала: -Звичайно, будемо раді бачити вас усіх.

Хоч із дітьми, хоч із онуками. Хоч собаку привозіть. Навесні ми вирішили привести ділянку до ладу. Ваша допомога нам якраз до речі. Разом і веселіше буде.

Ось попрацюємо кілька тижнів разом, а потім і шашлики. Бажання у родичів, як відрізалося. Один за одним вони почали пропадати. Спочатку дзвонили зрідка, а потім взагалі перестали. Як же наші люди люблять халяву!

КІНЕЦЬ.