Із самого початку нашого сімейного життя я у всьому поступалася Іванові.

Коли він сказав, наприклад, що йому складно працювати вісім годин, я не заперечила, щоб він перевівся на півставки.

Коли з’явилася на світ наша донька, Іван начхати хотів на те, що тепер він батько – і це передбачає деякі зобов’язання. Щодо будинку, то й тут на нього сподіватися сенсу не було.

Щось ламалася – і я змушена була викликати майстра, та й оплачувати зі своєї кишені.

Грошей у мого чоловіка ніколи не було: все, що він заробляв на своїх підробітках, витрачав на пиво та цигарки. А коли Іван зацікавився рибалкою, то всі гроші йшли на покуnку йому нового приладдя для лову. Якось мені просто все набридло.

Тому я зібрала доньку – і разом із нею поїхала на відпочинок.

Перед від’їздом я забрала всі свої гроші з дому. Якщо чесно, роз лучатися з Іваном я не хотіла: просто було цікаво, як він поведеться в такій ситуації.

Поки ми лежали на пляжі, чоловік постійно дзвонив і говорив, яка я погана дружина залишила його без грошей, їжі та води. На відпочинку я вперше була щасливою.

Мені не треба було нічого готувати, не було за ким забиратися. І тоді я зрозуміла, що не хочу більше жити kолишнім життям.

Та й догоджати комусь я також не зобов’язана. Іван був змушений перевестися на повну ставку. Більше своїми дурницями не займався.

Продав вудки, просив мене повернутись. Але я встигла вже зняти квартиру і зрозуміти, як мені без нього добре. У казки про те, що він змінився, я не вірю.

КІНЕЦЬ.