У свої 49 років я подивилася в дзеркало і побачила лише старіючу, змучену жінку – свідчення життя, повністю присвяченого іншим. Мій шлях до усвідомлення цього почався з того, що я вийшла заміж молодою, насамперед тому, що була вагітна.

Гості на моєму весіллі чудово розуміли, що цей союз був народжений не за коханням, а за потребою.

Мій тодішній хлопець Павло зробив пропозицію одразу після того, як дізнався про вагітність. З народженням сина наша сім’я збільшилася, і незабаром я була перевантажена обов’язками по дому та догляду за дитиною.

Моє життя оберталося навколо пелюшок, розваг дитини та того, щоб мій чоловік повертався до затишного будинку.

Незважаючи на це, чоловік жив в основному для себе, залишаючи мене почуватися фоновою фігурою в його молодому та яскравому житті.

Коли я дізналася, що вагітна другою дитиною, Павло був уже відверто незадоволений, що посилило напружені стосунки між нами.

У нас народилася дочка, перетворивши моє життя на безупинний кругообіг виховання дітей та задоволення потреб все більш незадоволеного чоловіка.

Я невпинно працювала, жонглюючи двома роботами, щоб фінансувати освіту наших дітей та вирішити наші фінансові проблеми.

Протягом 25 років я присвячувала сім’ї кожну хвилину, але тепер мої діти живуть далеко від мене – син за кордоном, а дочка була зайнята своєю власною сім’єю.

Коли мені було 45, Павло пішов від мене до молодшої жінки.

У мене тепер є час поміркувати. Я розумію, що жертви, які принесла, були величезними і, можливо, помилковими. Мої діти зв’язуються зі мною лише уривками, не виявляючи особливого інтересу до мого благополуччя.

Незважаючи на поради подруг і колег, які кажуть, що це чудова можливість пожити для себе, я вважаю це поняття чужим і недосяжним.

Чому ж ми так часто не вчимося на досвіді інших людей і чи є, незважаючи ні на що, шанси на моє щастя?

КІНЕЦЬ.