Коли мені було сім років, моєї мами не стало в лікарні, під час того, коли з’явився мій молодший братик. Батько не зміг адекватно це прийняти та скотився під впливом міцних напоїв, кинувши нас із братом напризволяще.

З восьми років я жив у дитячому будинку, але через рік бабусі вдалося взяти опіку наді мною. Поки вона намагалася забрати нас до себе, брата всиновили, тому все життя бабуся намагалася його знайти, але в неї це не вийшло.

Бабуся не стало, коли мені було 15 років, тому я знову потрапив до дитячого будинку.

У моєї мами була рідна сестра – Марина, яка жила в іншому місті. За весь час, поки я жив з бабусею, жодного разу її не бачив. Бабуся говорила, що вона багато працює, тому не приїжджає її відвідувати, проте я часто чув, як вони лаялися телефоном, і Марина звинувачувала її в небажанні їй допомагати.

Коли я вийшов із дитячого будинку, мені дали житло від держави. Я зміг вступити в коледж і знайшов собі роботу.

Все начебто почало налагоджуватися, і єдине, чого мені хотілося, це знайти брата. Але одного разу в магазині я зустрівся з Ларисою – подругою бабусі. Вона часто заходила до нас на чай.

Лариса розповіла, що Марина продала бабусин будинок, а гроші, отримані з його продажу, забрала собі, як і заощадження, які бабуся накопичувала для мене.

Всім знайомим Марина сказала, що забирає мої гроші нібито до себе на збереження, поки мені виповниться вісімнадцять. Однак я не тільки нічого не отримував, я навіть нічого не знав про них.

Я вирішила розшукати тітку Марину, щоб забрати свою частину спадщини. Як виявилося, Марина жила в сусідньому місті, тому, знайшовши її адресу, я подався до неї. Вона була дуже радісна і люб’язна, доки не дізналася, хто я і навіщо прийшов.

-Такий великий став. А чого ти хочеш від мене?

– Сказала вона після того, як дізналася, хто я.

-Лариса сказала, що у вас моя частина спадщини. Я хотів би забрати її, – невимушено відповів я.

– Ну так, Лариса, молодець, – глибоко зітхнувши, сказала Марина.

– Але, у мене немає нічого, обдурили тебе.

-Як немає? Будинок же ви продали, отже, гроші мають бути, – відповів я.

-Ну продала, і що? Хто тобі сказав, що там були гроші? Це мій будинок. Бач, який нахабний, – з легкою усмішкою сказала вона.

– Я знаю, що бабуся збирала для мене гроші. Я просто хотів би їх забрати. Мені треба знайти брата, на це мені гроші й потрібні, – сподіваючись на розуміння промовив я.

– Я кажу тобі, немає в мене нічого! Немає. Я доньці віддала на іпотеку. Тобі вони навіщо? Тобі держава все дала, а брата й так знайдеш, – кинула вона.

Я не був здивований її відповіддю, адже саме це й чекав, прямуючи сюди. Але від образи сказав Марині, що вона взагалі нічого не заслуговує, тому що більшу частину життя бабусі навіть не з’являлася в неї.

-Ах ти, безсоромний! Ти ще мені говоритимеш, чого я заслуговую, а чого ні? Іди звідси, жадібний покидьок! Краще б дякую сказав, що мама тебе виховувала. Невдячний! – кинула вона і зачинила переді мною двері.

Мене не зачепили її слова, я просто трохи засмутився. Адже у глибині душі сподівався на її чесність.

Більше я тітку не бачив. Не знаю, можливо, можна було б якось довести своє право на спадщину, але я цього робити не став. Може й дурень, а може й правильно вчинив. Не знаю, але що зроблено, те зроблено!

Тепер буду шукати можливості знайти брата, адже близьких родичів в мене окрім нього немає.

КІНЕЦЬ.