Мої батьки давно ненавидять одне одного. Коли мені було близько трьох років, то вони вже майже розлучилися і роз’їхалися, але заради мене вирішили й надалі одне одного терпіти.

Після того, більше спроб розлучитися у них не було і вже близько 20 років вони разом. Але мій батько зовсім не здатний нормально ставитись до моєї матері.

Він принижує її, часто лає, власне, все це відбувалося на моїх очах з самого дитинства. Я багато разів казала їм, що якщо вони так живуть, то краще б давно розлучилися, можливо, у них у кожного був би шанс на особисте щастя.

Коли мені було років 13 чи 15, то їхня чергова сварка зовсім мене вивела з себе, я пішла б до когось того дня, але ні друзів, ні близьких у моєму місті в мене не було. І тоді я пішла в будинок своєї покійної бабусі, часто відсиджувалася там, плакала, загалом це був мій притулок у таких випадках.

Завжди вважала, що це я була винна в такій їхній долі та своїй. Ненавиділа і їх, і себе. І ось у той момент, я зрозуміла, що можу ще щось виправити, я взяла якийсь пояс чи ремінь, невигадливо зачепила за гак на стіні, і власне, майже вже готова була довершити почате, як у хату зайшла мама, мене раптом охопив такий страх і сором за себе.

Вона нічого не запідозрила, тому що я встигла вийти, перш ніж вона побачила, що я задумувала. З тих пір я більше не могла зважитися на це, але досі у мене зберігається думка про те, що я могла б тоді все закінчити, і їм не було б бути разом і вони б не втратили одне з одним ще так багато років.

Я постійно відчувала та відчуваю провину, що вони вирішили не розлучатися тільки заради мене. Але краще б вони розлучилися, бо жити в такій атмосфері було дуже тяжко.

КІНЕЦЬ.