Нещодавно я спіймала себе на думці про те, як я опинилася в такій сім’ї і чому у мене було таке «щастя». Моє виховання було суворим, і я виросла слухняною та добре вихованою дівчинкою.

Протягом усього навчання я була активною дівчинкою і крутилася навколо, як муха в чайнику, намагаючись усім догодити.

Коли настав час виходити заміж, мої батьки не дозволили мені вибрати нареченого. Я боявся сказати щось проти їхньої волі. Мого майбутнього чоловіка звали Іваном.

Якби я побачила його десь у темному провулку, у мене була б психологічна тра вма на все життя.

Ось яким він був. Поводився так, як розповідається в анекдотах. На додаток до всього, він все ще був матусиним синком. Після весілля ми переїхали до однокімнатної квартири, яку подарувала мені бабуся.

У мене була пекуча надія, що мати Івана лінуватиметься приїжджати до нас через велику відстань між нами, але я помилялася. Вона була нашою непроханою, але частою гостею.

Свекруха чомусь вирішила, що я не вмію прати, прибирати чи готувати, тому взяла на себе обов’язок навчити мене всього цього.

Крім того, вона без мене вирішила, що настав час робити ремонт у моїй квартирі. Якось я повернулася додому від лікаря, і знову побачила свекруху в нашій квартирі.

Вона завела свою улюблену розмову про те, що я ні на що не здатна і що її дорогоцінний син заслуговує на кращу дружину.

Це остаточно розлютило мене, я жбурнула результати дослідження про мою можливість заваrітніти їй в обличчя, виставила Івана з матір’ю за двері — і веліла їм більше не з’являтися в моєму житті.

КІНЕЦЬ.