Коли мати Михайла побачила, що син привів на подвір’я небажану невістку, злoю сoбаkою, вилетіла з хати й почала обзивати мене не найкращими словами. Михайло за мене заступався, розповів, що ми одружені й чекаємо на дитину, та їй було байдуже

 

Ми з Михайлом зустрічалися, як партизани, таємно. Нікому про свої стосунки не розповідали, бо боялися, що його мати Валентина Петрівна довідається. Жінка вона власна та надзвичайно вимоглива. Її боялися усі, починаючи від чоловіка й закінчуючи односельцями.

Вперше з коханим ми зустрілися на танцях. Я тоді приїхала в гості до дідуся й бабусі, а ввечері дівчата потягнули мене до клубу. Тільки наші погляди зустрілися – стало зрозуміло, що це кохання. Михайло не відходив від мене ні на мить й додому не хотів відпускати. Все не міг надивитися, налюбуватися.

Наступного дня ми знову зустрілися й майже весь день провели разом. Ввечері я поверталася додому у місто. Тоді він і запропонував зустрічатися.

Через тиждень я повернулася в село й ми знову були разом, ходили на танці й кожну вільну хвилину проводили поруч. Правда, тоді я й помітила, що робить Міша все таємно. Тому якась недовіра залягла в моєму серці. Хлопець не приховував, що робить це навмисне, щоб ніхто не дізнався. Тоді він розповів мені про норовливий характер матері й пообіцяв, що скоро про все їй розповість й нас познайомить.

Цілий рік нам вдавалося переховуватися. Якось я приїхала в село й від подруг почула місцеві плітки. Вони розповіли, що мій Михась збирається одружитися з місцевою дівчиною, дочкою голови села. «Вона хоч і вродою не вийшла, зате грішми все компенсує» – жартували дівчата, а мені хотілося нестримно плакати. На танці того вечора я не пішла, а додому повернулася наступного ж ранку.

Всю дорогу проплакала, звинувачувала себе в тому, що надто довірлива та наївна. Якби хлопець дійсно хотів би бути зі мною, то не приховував би наші стосунки й одразу познайомив мене з батьками, якщо так хвилювався. Більше їхати в село я не хотіла, тому два тижні сиділа вдома. Михайло сам мене знайшов, мабуть, дідусь та бабуся дали адресу.

Увійшов до квартири, познайомився з моєю мамою, подарував їй квіти, весь такий нарядний в костюмі. Коли побачив мене, кинувся обіймати та просити вибачення. Пояснив, що до весілля він не має жодного відношення, це все його мати організувала, навіть не запитавши у нього. Він втік з власного весілля, щоб знайти мене й одружитися. Того ж дня нас розписали.

Михайло в село не повернувся, залишився жити біля нас з мамою. Влаштувався на роботу, завів нові знайомства й кожного дня робив мене найщасливішою жінкою у світі. Я помічала, що він сумує за рідними, тому одного разу запропонувала йому поїхати до них в гості, познайомитися, помиритися. Тим більше, що у нас є важлива новина – я вагітна.

Коли моя свекруха побачила, що син привів на подвір’я небажану невістку, злою собакою, вилетіла з хати й почала обзивати мене не найкращими словами. Михайло за мене заступався, розповів, що ми одружені й чекаємо на дитину, та їй було байдуже. Вона знати мене не хотіла й від власного сина відмовилася.

Більше ми не спілкувалися. Михайло сказав, що я тепер його сім’я й нікого йому не треба. У нас народився хлопчик Мирон. Мати допомагала мені справлятися з дитиною й влаштувалася на роботу, щоб ми не мали потреби в грошах. Ми з чоловіком були вдячні їй за допомогу. Коли син підріс влітку ми відправляли його в село до моїх дідуся й бабусі. Люди бачили хлопчика й говорили, що він дуже схожий на Михайла. Звісно, свекруха теж чула ці плітки.

На той час, коли Мирону виповнилося 6 років, його друга бабуся залишилася самотою у великому будинку. Чоловік помер, менша дочка вийшла заміж за багатія, як мати й хотіла, тому тепер забулася дорогу в село. Валентина Петрівна вперше за своє життя відчула себе нікому не потрібною. Вона зв’язалася з Михайлом й попросила дозволу побачитися з онуком. Ми не відмовили. Приїхали разом з сином в село й пішли до неї додому.

Коли хлопчик побачив невідому жінку запитав:

  • Мамо, а хто ця бабуся?

Валентина Петрівна образилася, звинуватила мене в тому, що я намовила хлопчика. Михайло не терпів:

-Просто, мамо, треба частіше з дитиною бачитися, щоб він знав, як виглядає ще одна бабуся.

Зустріч минула натягнуто. Ми побули там декілька хвилин й повернулися додому. Я не проти, щоб син спілкувався зі своєю бабусею, але за умови, що вона нарешті змінить свій характер.

КІНЕЦЬ.