Катерина поспішала додому після роботи, бо знала, що там на неї чекають син із чоловіком. Дорога була неблизькою. Працювала вона у магазинчику сувенірів, але жила за містом у селі. На вулиці був сильний холод і завірюха, вулиці замело, дороги замерзли. Машину на середині шляху занесло в кучугуру.

Я дуже зляkалася, одразу спробувала набрати чоловіка, але зв’язок не ловив. А на вулиці була хуртовина, холод жахл ивий. Але погляд зачепився за світло, що виходить із вікон одного будинку, що знаходився неподалік.

Я подумала, що там точно буде домашній телефон, можна буде попросити про допомогу та зателефонувати до чоловіка. Я постукала у двері, а за нею пролунало.

-Мати! Ура! Двері мені відчинила маленька дівчинка, побачивши мене, зляkалася. -Ти не мама … -Так, ти не бійся тільки, мені тут машину занесло. Можна зателефонувати? Дівчинка невпевнено, але пустила мене всередину.

-А ти сама тут? Де батьки? -Мами вже три дні немає. Я додзвонилася до чоловіка, сказав, що незабаром приїде. Дівчинку ми зали шити одну не могли. Вдома було дуже холодно, він не опалюється, вирішили, що краще забрати із собою, а потім звернутися до nоліції.

Настя у нас три дні прожила, ми викликали їй ліkаря. За цей час ми дуже прив’язалися до неї. Згодом з’ясувалося, що рідній мамі вона зовсім не потрібна, і ми вирішили її вдочерити.

КІНЕЦЬ.