Марія жила у великому селі біля річки. Мала хату, город, садок, хлів і спогади на все життя. Сама виховала двох доньок – Галю і Тетяну. Чоловіка рано не стало, тож усе тягнула сама: і роботу в полі, і дітей, і господарку. Обидві дівчинки виросли хорошими: одна – вчителька, друга – медсестра. Здавалося б, ось воно щастя матері – дочекалася, виростила, поставила на ноги.

Але щастя тріснуло тоді, коли мова зайшла про спадщину.

– Мамо, ну ти ж розумієш, я ближче до тебе, я тобі весь час допомагала, – казала Галя, старша. – Таня живе в місті, з’являється раз у півроку. А я з тобою, я знаю, скільки ти недосипала, коли ми були малі…

– А я що, винна, що маю роботу, дітей, з чоловіком у квартирі тулюсь? – обурювалась Таня. – Думаєш, мені легко? Я не приїжджала не тому, що не хотіла, а тому, що не могла.

Марія мовчала. Вона не хотіла сварок. Все життя мріяла, щоб її доньки були опорою одна одній. Але з кожним роком щось між ними віддалялося. Телефонували все рідше. Більше спілкувалися через неї – кожна хотіла бути “правою”.

– Я вже стара, – казала вона одного вечора подрузі Марисі. – Хата одна, а доньок двоє. Як не поділи – одна буде ображена. А я не хочу, щоб через мене ворожнеча була.

– Поділи город, – радила Маруся. – Одній хату, другій – землю. Чи хай самі вирішують.

Але що робити, якщо обидві хочуть хату?

Марія тягнула з рішенням. То до нотаріуса не йшла, то документи не могла знайти. Щось її зупиняло. Може, надія, що дівчата самі порозуміються.

Одного разу вона покликала їх обох до себе.

– Доньки, – почала, – мені б не хотілося йти в інший світ з тяжкістю на душі. Я хочу, щоб ви залишились сестрами. Не ворогами через двір і піч.

Галя і Таня мовчали. Сиділи на лаві під вишнею, кожна зі своїми думками.

– Я все життя ділила все порівну, – зітхнула Марія. – Але хату пополам не розпиляєш. І я не можу вирішити. Не хочу нікого образити.

– То скажи вже, кому віддаси, – Галя перша заговорила. – Ти знаєш, хто був поруч.

Тетяна скривилась, але стрималась.

– Я не можу. Ви обидві мені рідні. І хата – не головне. Головне – щоб ви не втратили одна одну.

Сестри знову промовчали. А наступного дня кожна поїхала в інший бік. Без обіймів, без розмов.

Минули місяці. У Марія злягла, вже не могла ходити. Потрібен був догляд.

І от тут з’ясувалося справжнє відношення дітей.

Галя спершу була поруч, але потім сказала:

– Я не витягну. Мені ж теж треба жити, у мене сімʼя, город, робота… Таня хай допоможе.

А Таня… Взяла маму до себе. В тісну міську квартиру. Доглядала. Купала. Годувала з ложечки. Вночі вставала по кілька разів. Відмовилась від підробітків. Її чоловік мовчки все терпів. Діти носили бабусі малюнки й читали казки.

– Знаєш, мамо, – якось сказала Таня, коли Марія вже трохи могла говорити, – я зрозуміла одне. Я не сердилась, що ти більше була з Галею. Просто не хотіла втратити тебе. А тепер… хоч менше часу маю – але все одно дякую, що ти в мене є.

Сльоза скотилась по Маріїному обличчю. Двох своїх доньок вона любила однаково, ні для кого не хотіла стати обузою, але ж хіба вона винна, що все вийшло саме так? Життя є життя.

Коли Марії не стало, Таня сама відкрила мамину скриню. Там, між рушниками і фотографіями, лежав конверт, на якому було написано: «Моїм донькам».

Таня відкрила і почала читати. «Я не поділила хату. Не тому, що не знала як, а тому що не хотіла вас втратити. Нехай хата буде тій, яка захоче зробити в ній дім, а не власність. Я хочу, щоб хата жила, щоб в ній було продовження роду, тому вирішуйте самі. І землю – теж діліть самі. Але головне – не забудьте: ви сестри. Мої діти. Я вас обох люблю однаково».

Минуло два роки. Хата в селі стоїть не самотня. Таня зробила з неї дачу для всієї родини. Приїжджає з дітьми, запрошує племінників. Галя спершу не з’являлась. Було незручно. Але якось приїхала. Постояли з сестрою на подвір’ї. Помовчали.

– Пробач, – тихо сказала Галя. – Я тоді була надто вперта. А ти справжня… донька нашої мами.

– Ми обидві її доньки, – усміхнулась Таня. – І нам залишилась не тільки хата. А ще й любов. І пам’ять. Поділимо?

І вони обійнялися.

Бо найцінніше, що залишає мама – це не стіни і не земля. А тепло, яке можна поділити навпіл – і воно все одно зігріє обох. А в цьому світі нема нічого вічного, усе приходить і йде. Тому варто зберегти те, що найцінніше – родинне тепло і любов.

Джерело