Я сиділа на ґанку маминої хати, і холодний вечірній вітер обіймав мене, ніби намагаючись розігнати всі ті спогади, які так вперто не хочуть відпускати.

Нещодавно літні ночі були ще теплими, але після Яблучного спаса, стало вночі прохолодно.

Не дарма люди в нас кажуть: “Прийшов Спас – тримай рукавички про запас”.

Сонце вже хилиться до заходу, небо заливають відтінки червоного і золотого, а в мене на душі — справжня буря.

Ми з Оленою знову не можемо знайти спільної мови.

І ця хата нашої мами — все, що залишилося, тепер стало суцільним непорозумінням між нами.

Хіба можна жити з такими питаннями, коли на душі смуток, а родинна любов здається нічим іншим, як важким тягарем?

Це була та сама хата, в якій пройшло моє дитинство, в якій пахло маминим борщем і свіжоспеченим хлібом.

Тепер вона пахла тишею, спокоєм і моїми спогадами.

Мама залишила нас три місяці тому.

Її відхід був тихим, як і її життя.

Я сиділа біля її ліжка, тримаючи її руку. Вона пішла.

Сестра, Олена, приїхала на прощання.

Вона жила в Польщі вже понад десять років, вийшла заміж за там, у них двоє дітей.

Усе це я знала з її рідкісних дзвінків.

Вона телефонувала мамі раз на місяць, а мені — ще рідше.

Її життя було повне вражень, подорожей, нових знайомств.

Вона ділилася фотографіями у соціальних мережах, і я бачила, як вона щаслива.

Я щиро раділа за неї, але в моєму серці завжди був маленький смуток. Смуток від того, що вона далеко.

Коли мама занедужала, я залишила свою роботу в місті, здала в оренду свою квартиру і повернулася в село зі своїм чоловіком.

Діти залишилися в місті самі, вони самостійні, а чоловік став працювати онлайн, його посада це дозволяла.

Я знала, що мамі буде важко, якщо я її залишу.

Я доглядала її два роки. Два роки безсонних ночей, адже їй було важко.

Я міняла їй постіль, годувала, возила в поліклініку, купувала все необхідне в аптеці.

За ці два роки я відчула себе справжньою донькою, справжньою опорою. За ці два роки я відчула, що таке справжня любов.

Олена телефонувала мамі.

«Мамо, як ти? Все добре?» — питала вона.

«Так, Оленочко, все добре. Я ж не сама. У мене донька поруч. Вона доглядає мене, як ангел мій вона».

Олена відповідала:

«Добре, мамо. Я тобі пізніше зателефоную. Я тебе люблю».

І все. На цьому розмова закінчувалася.

Сестра моя ніколи не питала, як я, чи мені важко, чи мені потрібна допомога. Вона просто жила своїм життям.

Після того, як ми попрощалися з мамою, коли всі роз’їхалися, ми з Оленою залишилися самі.

Я думала, що ми нарешті зможемо поговорити. Я думала, що ми, дві сестри, згадаємо наше дитинство, нашу маму.

Але розмова була зовсім іншою, на жаль.

— Ти знаєш, — почала Олена, — я розлучилася з чоловіком.

Я була дуже здивована і розгублена водночас.

Вона ж завжди була такою щасливою. Я ж нічого цього не знала.

— Як? Чому?

— Просто так вийшло. Він знайшов іншу. А я залишилася сама з двома дітьми. І мені нікуди йти.

мені було дуже шкода свою сестру. Я її обійняла.

— Олено, ти ж моя сестра. Я завжди буду поруч.

— Я знаю, — відповіла вона, а потім додала, — я знаю, що ти живеш добре. У тебе три квартири.

Мене це трохи насторожило, але так одна квартира наша з чоловіком, а по одній квартирі ми купили дітям, адже дуже багато працювали завжди.

Вона знала про мої квартири. Я їх купила сама, працюючи, майже, без вихідних, відкладаючи кожну копійку з чоловіком.

Це були наші інвестиції, наша стабільність, наша гордість.

— Олено, це мої квартири. Я їх купила сама з чоловіком, без чиєїсь допомоги.

— Я не про це, — перебила вона мене. — Я про хату. Мамина хата має бути моя.

Я взагалі здивувалася.

Я не могла повірити, що вона таке говорить.

— Олено, ти ж знаєш, що я доглядала маму всі ці роки сама. Я вклала в цю хату всі свої сили, всю свою любов. Я віддала ці два роки свого життя.

— А я розлучилася, — відрізала вона. — Мені ніде жити. А ти живеш добре. У тебе є три квартири. Ти можеш собі дозволити купити іншу хату.

Я не могла знайти слів.

Мені було важко. Мені було образливо, що сестра так говорить про мене.

— Олено, це нечесно. Ти не вклала в цю хату ні копійки, ні хвилини свого часу. Ти маму навіть не бачила чимало років.

— Я її любила, — сказала вона, і її голос здавався щирим. — Я її дуже любила.

— І я любила, — відповіла я. — Але я була поруч. А ти була далеко і щасливо собі жила своїм життям, коли мамі нашій було дуже важко.

Ми з нею розмовляли до пізньої ночі.

Олена плакала, казала, що я її маю зрозуміти, що я її не люблю.

Я намагалася пояснити, що це не так, що я її люблю, але я не можу віддати їй хату, бо по-людськи вона належить мені.

— Це несправедливо, — казала я. — Це несправедливо щодо мене і моєї сім’ї. І щодо мами. Вона ж хотіла, щоб хата була моя.

— Мама не написала заповіту, — твердо відповіла вона. — Законом ми обидві маємо рівні права.

Після тієї розмови ми з Оленою не розмовляли.

Вона залишилася жити в хаті, а я повернулася в свою квартиру в місті.

Я не могла залишатися там, бо мені було важко і образливо за все.

Кожного дня, коли я прокидалася, я згадувала ту розмову.

Я згадувала маму. Я згадувала її усмішку, її очі.

І я не знала, що робити.

Якось я зустріла свою подругу, Наталю.

Вона вислухала мене і сказала:

— Катерино, ти не повинна цього робити. Ти не повинна віддавати хату. Це несправедливо. Ти доглядала маму, а Олена просто її залишила, у такі непрості часи. Це нечесно.

Я знала, що вона права. Але десь глибоко в душі, я не могла так вчинити з сестрою, я не могла попросити, щоб вона з дітьми залишила материнський дім, коли їй просто нікуди йти.

олені теж зараз було важко, і мені хотілося їй допомогти.

Але я не могла віддати їй хату, яку я, своїми руками, тримала в порядку.

Я згадала маму. Її слова про те, що хата моя. Її усмішку, її очі, повні любові.

Я не знаю, що вона хотіла б, щоб я зробила.

Можливо, вона хотіла б, щоб я допомогла Олені.

А можливо, вона хотіла б, щоб я залишила хату собі, як її вдячність за все, що я для неї зробила.

Я сиділа усю ніч, не знаючи, що робити. І згадувала маму.

Я хочу запитати у вас, люди, що мені робити? Чи забирати хату собі, адже це справедливо, адже я вклала в неї стільки сил і любові?

Чи все-таки віддати сестрі половину, бо вона в біді, і вона моя рідна сестра?

Чи правильно, що вона, яка не доклала ні копійки і не доглядала за мамою, тепер хоче отримати свою частку?

Я довго думала над тим, що мені робити. Сумніви не відпускали.

Я розумію, що якщо сестра отримає половину маминої хати, вона там з дітьми жити буде. Сплатити мені частину мою вона не зможе, адже грошей таких у неї немає, та й ніде взяти їй їх у такі важкі часи, вона аби на дітей і на себе могла заробити.

А продати свою частину я теж не зможу. Хто ж її купить, коли там живе вже моя сестра.

Виходить сестра буде жити в маминій хаті сама і вона, зрозуміло, вже й їй фактично дістанеться. Але ж це не справедливо зовсім, бо маму доглядала я.

Що мені робити в цій ситуації, як правильно вчинити, щоб справедливо було?

Фото ілюстративне.

Джерело