Коли мами не стало і дійшло діло до спадку, з’явився брат. Вигляд у нього був, наче Вадим щойно зійшов з обкладинки глянцевого журналу. Але його гонор зупинився в ту мить, коли брат дізнався, що все майно мама встигла переписати лише на мене.

– Ти біля мами була до останнього, брала всю її пенсію. Я ж мовчав всі ці роки. Але все тобі – це надто. – А я не мовчала? Коли свої гроші на лікування мами давала? Безсоромний ти, Вадиме, геть безсоромний!

Я не очікувала почути від власного брата настільки нахабну фразу на такій болісній події, як зачитування заповіту.

Сиджу я в кабінеті нотаріуса, спогади про маму ще стискають серце, а Вадим спокійно видає – Ну що, сестро, готова поділитися тим, що тобі перепаде? Я ледь не впала зі стільця, коли це почула, бо саме в цю мить усвідомила – наші стосунки сповнені непорозуміннями, образами і якимись невимовленими словами, які між нами накопичувалися роками.

Я – Анна, і, на жаль, настав день, якого я боялася: день остаточного прощання з мамою. Я доглядала її до останнього подиху. Вадим, мій молодший брат, довгий час був десь у своїх справах, особливо не поспішав провідувати маму. Ми й до цього не були надто близькими, але саме його відсутність у найтяжчий для нас обох період боліла мені найбільше.

Стою біля дверей кабінету нотаріуса, хвилююся, злегка крутить у животі. Поруч Вадим, ніби щойно зійшов з обкладинки модного журналу – у стильному піджаку, з недбало зачесаним волоссям, і таким поглядом, наче впевнений, що виграє будь-яку суперечку. Замість того, щоб заговорити про маму, він починає із запитання про спадок. Ось така розмова, від якої моя щелепа на кілька секунд просто зависає в повітрі.

Із нотаріусом ми вже були знайомі: я приносила медичні довідки та допомагала мамі оформити всі документи ще за життя. Тоді вона сказала – Анно, так буде краще, я не хочу, щоб ви з Вадимом сварилися після мого відходу. Мабуть, мама завжди вірила в добре у кожному з нас.

Нотаріус, пані Галина, привіталася, переглянула папери й пояснила процедуру. Я сиділа, пальці нервово крутили ручку, а очі дивилися кудись у бік вікна, за яким сіре осіннє небо ще більше нагнітало атмосферу. Вадим, схрестивши руки, сидів навпроти й без особливих емоцій чекав, що прозвучить у тексті заповіту.

– На підставі останньої волі пані Ольги, – почала нотаріус, – усе майно, включно з будинком та невеликою ділянкою, переходить у власність її доньки Анни.

Я на мить навіть забула, як вдихати. Чесно, думала, що мама поділить усе навпіл. Але ні – повна передача майна мені. Глянула на Вадима, розуміючи, що зараз почнеться буря. І дійсно, мій брат не змусив чекати.

– Як це все тобі? – його голос звучав різко. – А мені що? Вона ж розуміла, що я її син!

– Вадиме, – спокійно спробувала відповісти йому, – я теж у подиві. Я не просила маму так писати. Можливо, вона мала на меті, аби я залишилася в нашій старій хаті. Ти ж ніколи не хотів тут жити, ще підлітком кричав, що втечеш у велике місто й більше сюди не повернешся.

– Можливо, я так говорив тоді, бо ми сварилися. Але це не означає, що я відмовився від нашої родини, – очі його блиснули.

Нотаріус попросила нас заспокоїтися й запропонувала перейти до питань про оформлення. Вона глянула на мене – Анно, з юридичної точки зору тут усе зрозуміло, тож у нас лишається підписати необхідні документи.

Я мовчки кивнула. Було відчуття, ніби мене звинувачують у тому, до чого я не причетна. В голові крутилися думки: що робити з цим спадком? Як не перетворити це на ще більшу сімейну драму? Чи є в нас із братом хоч найменший шанс відновити нормальне спілкування?

Після того, як ми вийшли з офісу, Вадим відразу ввімкнув свою риторику на повну:

– Слухай, Анно, я вважаю це несправедливим. Мені не потрібен весь будинок, але частка має бути. Я ж теж її дитина. А ти, поки мама хворіла, все одно отримувала від неї якусь допомогу. То хоч щось мала відкладати?

Ситуація мене трохи збентежила. Відкладала? Я була щаслива, якщо вистачало коштів на ліки, на оплату лікарів. Мама мала мінімальну пенсію, і ми ледве зводили кінці з кінцями.

– Ти взагалі знаєш, скільки я витратила сил, аби вона прожила ще хоч трішки довше? – емоції рвалися назовні. – Щоночі поруч, чергування в лікарні, хатні справи, пошуки додаткових підробітків, щоб покрити витрати. А ти? Ти хоч раз подзвонив?

– Я не був готовий до таких труднощів, – тихо відповів він, опустивши голову, – мені здавалося, що все під контролем. Що ти справишся і без моєї допомоги.

Я гірко усміхнулася:

– Ти серйозно так думав? У тебе все було добре, ти в іншому місті, робота, кар’єра. Мені ж здавалося, що я тягну непосильний віз, а ти просто зник. Появився лише зараз – коли гроші пахнуть.

– Анно, – голос Вадима став стриманішим, – я розумію, що виглядаю як цинік. Можливо, так і є. Але я не зовсім бездушний. У мене теж кололо серце, коли мама йшла від нас. Я просто не вмів упоратися з усім. Не хотів бачити її слабкою, боявся, не знав, як допомогти. Ось і ховався за роботою.

В той момент мені стало шкода і себе, і його. Всі ці недомовки й образи, накопичені роками, тепер вилізли на поверхню та ще й завдяки заповіту.

– І що далі? – запитала я, дивлячись в очі братові. – Ти хочеш судитися? Хочеш оскаржувати мамине рішення?

– Не хочу я судитися, – сумно відповів він. – Просто почуваюся обділеним, розумієш? Вибач, що реагую так грубо. Мабуть, мені б треба було бути поряд з вами обома, коли ще можна було щось встигнути.

Ми ще деякий час стояли мовчки, кожен заглиблений у власні думи. Я відчула, як вітер піднявся сильніший, притиснула до себе сумочку з документами. У голові купа питань – що буде далі з нашим будинком, як знайти спільну мову з братом, чи можна тепер виправити втрачені роки? І чи справді я, можливо, несправедливо отримала все?

На наступний день я зустрілася з подругою Оксаною, розповіла їй про все, що сталося. Вона, звісно, була на моєму боці, хоч і зауважила, що, можливо, брат просто розгублений і почувається винним. Вона порадила мені, перш ніж оформляти всі документи на себе, спробувати поговорити з Вадимом без емоцій – може, домовимося про якесь компромісне рішення. І знаєте, я подумала, що це не найгірший варіант.

Зрештою, скільки б не сварилися, ми залишаємося рідними людьми. Мама завжди казала – Головне, діти, не сперечайтеся через гроші, бережіть одне одного. Краще б вона була поряд і вимовила це ще раз. Але її більше немає, і тепер ми самі маємо якось налагодити всі ці складні питання.

Можливо, подарувати брату частину майна чи запропонувати продати будинок і розділити гроші? Чи зберегти сімейне гніздо? Я не знаю, як вчинити правильно, але мені хочеться, щоб брат залишився в моєму житті не як ворог, а як людина, якій можна знову довіряти.

Чи вистачить нам сил порозумітися, коли біль ще такий свіжий? І хто взагалі “правий” у цій історії? Адже кожен із нас має свої причини, травми, страхи.

Джерело