Мирослава познайомилася з Віктором на День народ ження у подруги. Незабаром вони почали жити разом. Співмешканець влаштував її до себе на фірму, виконував усі бажання.

І одного разу вони поїхали до батьків Мирослави до села. Мама хотіла поговорити віч-на-віч із Мирославою, давно доньку не бачила. Запитала, чому вони не одружуються з Віктором.

— Хіба штамп у паспорті зміцнює сім’ю? Хіба такі не роз лучаються? – запитанням на запитання відповіла Мирослава. – Не подобається мені твій Віктор. Не буде тобі з ним щастя, — сказала мати. Роки йшли, а Мирослава так до батьків більше не навідувалася.

Вона мала своє життя — салони, ресторани… Ось і перші зморшки з’явилися на обличчі у Мирослави. Тоді й напружилася жінка. З кожним роком вона все старша, а діток так і не наро дила.

Віктор все ще хоче жити собі. Мирослава рідко сперечалася із чоловіком. Звикла, що його слово – це заkон. Вона давно пішла з роботи, а тепер шkодувала про це. Не має власних грошей, тож завжди мала слухати чоловіка. Потім Віктор рідше додому почав проходити – лишався на роботі.

Якось Мирослава зателефонувала до Віктора. – Слухаю. А це ти? А Вітя спить. Однак добре, що ти зателефонувала, бо не знали, як тобі сказати. Словом, забирайся у своє село.

Я чекаю на дитину, і Вітя тепер мій, – почула молодий жіночий голос. Мирослава впала у ступор від такого повороту подій. Віктор вів подвійне життя і зрад жував ії. Можливо, тому не хотів дитину від Мирослави. — Це правда? — спитала, коли після кількох днів Віктор нарешті з’явився.

— Я не можу залишити свою дитину, — почула у відповідь. Зібрала свої речі та поїхала до села. Переступила рідний поріг і зайшла до хати. А там мати хво ра на ліжку лежить, ледь у свідомості.

Батько сидить поряд і плаче. — Добре, що ти встигла, дочко. Говори з нею. Вона ще чує, – сказав він тихо. — Ти не помилилась, мамо. Мабуть, материнське серце ніколи не помиляється. — впавши навколішки поряд з матір’ю сказала Мирослава.

КІНЕЦЬ.