Днями до мене підійшла мама і сказала, що хоче зі мною поговорити.

— Я вирішила, — сказала вона, — збираюся продати будинок і переїхати до Італії до Ярослави. Я була приголомшена.

– Що? Чому? Ти не можеш ось так все кинути, — сказала я мамі.

— Я хочу побути зі своєю дочкою трохи, — відповіла вона, — крім того, мені хочеться вже відпочити від міської суєти.

— А як ми? — я не заспокоювалася, — а як щодо твоїх онуків? А як щодо твого власного добробуту? Тобі вже не 18 років, мамо!

— Я буду в порядку , — сказала вона, — Ярослава подбає про мене. А

щодо вас та інших, то вам доведеться влаштувати себе без моєї допомоги. Я кипіла всередині. Ярослава завжди була улюбленицею мами, золотою дитиною. І тепер вона згадала про нас, щоб забрати нашу матір, залишивши нас усіх у біді.

— Мамо, будь ласка, не роби цього, — благала я, — подумай, від чого ти відмовляєшся. Свій дім, своє суспільство, незалежність – ти все кидаєш. І заради чого? Щоб бути тягарем для Ярослави?

— Я не стану їй тягарем, — заперечила мама, — вона моя дочка! — Але що станеться, якщо щось піде не так? Раптом тобі там не сподобається? А раптом ти захворієш? А раптом Ярослава вирішить, що вона не хоче доглядати за тобою?

— Я вирішила, — твердо сказала мама, — і рішення остаточне. Протягом наступних кількох днів я намагалася напоумити маму, показати їй дурість її рішення.

Але вона не слухала. Ярослава вже підбирала покупців на будинок, і мама, схоже, була сповнена рішучості здійснити переїзд. Я почувала себе безпорадною, злою та скривдженою. Чому Ярослава завжди була тією, у кого все виходило? Чому вона була такою егоїстичною та байдужою?

І чому моя мати була така сліпа до шкоди, яку вона завдавала? Минали дні, і я зрозуміла, що не можу змінити думки моєї матері. Але я могла б бути поряд з нею, незважаючи ні на що. І я могла зробити так, щоб Ярослава знала, що я не дозволю їй образити маму.

— Можливо, ти виграла цього разу, — сказала я їй по телефону, — але останнє слово буде за мною.

КІНЕЦЬ.