Коли мама подзвонила і почала говорити щось про дідуся та спадщину, я не могла зрозуміти про кого вона каже. Дідуся в мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала лише бабусю, якої не стало два роки тому.

– Рито, ще раз повторю, твій дідусь – мій батько, залишив тобі будинок у спадок. Мені його сусідка зателефонувала, просила з похороном допомогти та про заповіт сказала. На похорон зі мною поїдеш? Будинок подивишся заразом.

— А чому я про дідуся нічого не знала? Навіть на фотографіях його нема.

– Не спілкувалася я з ним. Він від мами пішов, коли мені чотири роки було, я так і не змогла пробачити. Та він особливо й не хвилювався, згадав про мене тільки, коли ти з’явилася.

Йому твоя бабуся розповіла, що онука має. Прийшов тоді з квітами, з подарунками для тебе, брязкальця приніс, зайчика плюшевого, ти з ним усе дитинство спала.

Я подарунки взяла, а спілкуватися з ним не стала, він просив хоча б твої фотографії йому відправляти, тут я йому вже не відмовила. Вибач, дочко, це мене він кинув і маму мою, а тебе він любив, хоч я й не пускала його до тебе.

— Не плач, мамо, поїхали зараз? Може там його сусідці допомога потрібна не лише на похороні.

Дідусь жив неподалік міста, дісталися на таксі. Перше, що впало в очі – старий паркан, що лежить на землі, а хвіртка на місці стоїть.

У дворі дерев’яна лава прямо біля ганку, поруч умивальник, стоять лопати та лійка. Трохи далі лазня.

Заходимо в будинок, двері важкі, відчиняються зі скрипом, половиці теж скриплять, видно, що в будинку давно не було ремонту.

— Ваш дід ніколи допомоги не просив, гордий був. — сказала сусідка, коли впустила нас у хату. — Ви тут розташовуєтеся, ключі вам залишу. До похорону залишитеся? Завтра вже. Ну добре, я поки до себе піду, он блакитний будиночок мій, заходьте, чаєм пригощу.

Сусідка пішла, і я почала оглядати будинок. У будинку дві кімнати, це гостьова та спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна.

У спальні стоїть залізне ліжко, на спинках якого вже давно облізла фарба, ліворуч від ліжка стоїть комод, на комоді фотографії у рамочках, мої фотографії.

На стіні теж висять мої фотографії на яких мені один рік, два, п’ять, сім, фотографії з випускного, з весілля та фотографії, де я сама вже мама. Тут мені захотілося плакати, він знав, що став прадідусем.

У ящику комода знайшла листа, на конверті написано — онуці Риті.

— Дорога онучко, Риточко! Ти мене ніколи не бачила, зовсім не знаєш, у цьому я сам винен. Образив я твою бабусю, молодий був, дурний, боягузливий… Маму твою образив, не гнівайся на неї, вона тебе любить і зла тобі не бажає. Вибач, що мене у твоєму житті не було, зате ти була в моєму.

Був сенс будувати будинок, було для кого. Не цей будинок, онученько, не той, у якому ти зараз перебуваєш, він був тільки для мене, я в нього не вкладався. Твій будинок на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричневий.

Ти його впізнаєш, він не схожий на інші будинки. Я хотів, щоб у тебе було місце, де ти зможеш відпочивати зі своєю родиною. Сподіваюся, ти приймеш мій подарунок, хоч щось я в цьому житті встиг зробити для тебе. Прощавай, онучко! Твій дід Олексій.

Мама заходить до кімнати, я в сльозах простягаю їй конверт і лист, прочитавши вона теж починає плакати. У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка із запискою – будинок для Рити.

Ми знайшли цей будинок, він і справді відрізнявся від інших: двоповерховий, на першому поверсі вітражне скління, велика веранда з двома дерев’яними кріслами та столиком.

Усередині все було світле, на першому поверсі вітальня з каміном, кухня, санвузол та комора, на другому поверсі спальня та дитяча. У дворі збудовано цілий дитячий майданчик із пісочницею, гіркою, гойдалками та спорт комплексом.

Де дід взяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене та мого сина.

…На похорон крім моєї родини прийшла тільки сусідка. Дідусеві було вісімдесят два роки, друзів уже немає, рідних теж.

Тихо поховали, поставили на могилку вазу з квітами, згадали. Чоловік із сином увечері поїхали в місто, мама теж не стала затримуватися, а я залишилася в старому дідовому будинку, хочу більше дізнатися про нього, читаю його щоденник, дивлюся його фотографії та дуже шкодую, що не знала його раніше…

Ставте вподобайки та залишайте коментарі, чи правильно вчинила мати Рити, що не давала спілкуватися дочці з дідом, через свої образи?