– Мам, я прийшов! – пролунав з передпокою голос Діми, а потім клацання замку. І він тут же намалювався у дверях кухні, широко посміхаючись.

– Ой, добрий день! – знітився він, помітивши незнайомого чоловіка, який сидів за столом. І завмер у дверях, переводячи погляд на матір. Та зніяковіло посміхнулася:

– Ось познайомся, Діма, це… Юрій Васильович…

– Добрий день… Можна просто – дядько Юра, – чоловік підвівся, привітно посміхаючись, і простяг йому руку.

– Сідай, синку, з нами обідати…

Мама схопилася за дверцята шафи, щоб дістати тарілку.

– Ні, я потім, – похитав головою Дімка і зник у своїй кімнаті, ввімкнув комп’ютер.

А через десять хвилин прийшла мама, підійшла до нього ззаду, обійняла, скуйовдживши волосся.

– Ну… як він тобі?

– Хто?

– Ну Юрій… тобто дядько Юра?

– Чоловік, як чоловік, – знизав плечима Діма, не відриваючись від монітора, – а що?

– Ну мені хочеться, щоб ви потоваришували…

– Це ще навіщо? — Дімка здивовано озирнувся на матір. Та почервоніла, як дівчисько. У Діми похолола спина в поганому передчутті. Він крутнувся на своєму кріслі і вп’явся очима в материне обличчя.

– Тільки не кажи, що він тут житиме, з нами, – процідив він крізь зуби.

Мама насупилася.

– Він що… тобі зовсім не сподобався?

– Мам! – крикнув Дімко, втрачаючи терпіння, – не відповідай питанням на запитання. Ти з ним одружилася?

– Так, – кивнула вона і знову почервоніла, але цього разу від насолоди, – Юра зробив мені пропозицію. Знаєш, він… чудовий. Він обов’язково тобі сподобається.

– А тато значить був поганим? – злісно перебив Діма, дивлячись на неї поглядом.

– Непоганим… Але не склалося в нас, ми різні люди… І цілі у нас різні… Не сиділося йому на одному місці, все здавалося, що десь краще, ніж у нас. Так і кочує з місця на місце, як перелітний птах.

– Ну і ти б кочувала, раз заміж за нього вийшла.

Дімк схопився, вихопив з шафи рюкзак і почав нервово кидати в нього свої речі.

– Куди ти зібрався? – мати зі страхом спостерігала за ним.

– До діда піду жити, сподіваюся, не вижене, – буркнув Діма, потім додав, – а вам бажаю великого кохання! Але вже без мене…

Із цими словами вискочив за двері.

Микола Сергійович, Діми дід по батьківській лінії, порався у своїй майстерні, коли його 15-річний онук, червоний і скуйовджений увірвався до нього разом із рюкзаком. Плюхнувся на диван, важко дихаючи, наче за ним всю дорогу гналися.

– Привіт, – похмуро буркнув він, – можна я у вас поживу? Адже ви самі кликали…

Дід відклав убік інструменти, витер руки ганчіркою.

– Розказуй, ​​що сталося? – стривожено спитав він.

– А якщо не розповім, не приймеш? – хмикнув Дімко і відвернувся.

– Я ж допомогти хочу, бачу, що з матір’ю посварився…

– Не посварився … Заміж вона виходить, а я не хочу з чужим жити під одним дахом!

– Он воно що! – промовив дід, -Ти голодний мабуть?

Дімка невиразно знизав плечима.

– Ідемо, твоя бабуся пироги пекти збиралася…

Баба Даша від радості сплеснула руками – єдиний онук не дуже часто відвідував їх. У дитинстві любив погостювати, а як підріс, комп’ютер став дорожчим за спілкування. З Іриною, колишньою невісткою, у них стосунки припинилися після розлучення, майже не спілкуються. Тому дізнавшись, що внучок має намір у них пожити, вона розплакалася від радості.

– Живи, зайчику, скільки хочеш, хоч назавжди залишайся, – сказала вона, – он таткова кімната завжди вільна для тебе.

Пообідавши, Діма пішов у відведену йому кімнату, а схвильована баба Даша місця собі не знаходила від радості.

– Рано радієш, – з досадою впустив її чоловік, – не хотілося б зі невісткою ворогами стати через онука…

– Ну, невже ми його виженемо? – підібгала губи баба Даша.

– Та я не про те, просто не сильно губу розкочуй, що внучок тут затримається. Помирити їх треба.

– Ось ще… Через її впертість дитина майже сиротою залишилася, поїхала б за чоловіком, і все було б гаразд…

– Ага, було б, – передражнив її чоловік, – він же як перекоти поле, більше півроку, ніде не затримується. А дитині школа потрібна постійна. Тож правильно Ірина зробила, що не поїхала за ним.

– Все одно вона винна, могла б і втримати, – відрізала дружина.

Дід Коля сперечатися не став. Зазирнув у кімнату до онука:

– Ну, що підеш мені допомагати?

Півдня дід із онуком майстрували новий стелаж у майстерню. І водночас розмовляли про все на світі. Дід намагався не торкатися актуальної теми. Діма першим не витримав:

– А що б ти, діду, на моєму місці зробив?

– Я б? – дід задумливо почухав потилицю, – ну у твоєму віці, можливо, те ж саме зробив… А ось з висоти прожитих років тобі скажу: якщо ти не даси матері жити своїм життям, вона почне жити твоїм… А воно тобі треба?

– Це як?

– А так… ось, допустимо… вона розлучиться зі своїм чоловіком заради тебе… У душі з’явиться порожнеча, і вона всю свою увагу, всю невитрачену турботу направить на тебе. Кроку не дасть ступити… Ось згадай моє слово. Житиме твоїм життям. Матері-одиначки, вони, як правило, такі…

Діма з відкритим ротом витріщився на діда, щось ретельно обмірковуючи.

– Звідки ти знаєш?

– Та читаю багато книг про стосунки між людьми. Раніше їх було не дістати, а зараз завалися… Багато що раніше незрозуміло було, мені зараз розкрилося…

– Слухай, а ти ж правий… Мама раніше мене діставала своєю опікою, а останнім часом… відпустила. Так легко дихати стало. Я ще здивувався: що це з нею? А тепер зрозумів: вона просто закохалася і більшу частину уваги тепер цьому… Юрію віддає.

– Ну ось, – задоволено кивнув дід, – я тобі те саме й кажу. А цей чоловік як тобі з першого погляду?

Діма знизав плечима:

– Та ніби нормальний, без понтів. Мені спочатку навіть сподобався, поки я не дізнався про мамине заміжжя. Посмішка в нього приємна.

– Ну от, потоваришуйте з ним. Якщо чоловік хороший, багато чого в нього навчишся. А до нас… завжди можеш повернутися, кімната на тебе чекає, та й ми з бабусею на тебе завжди і чекаємо.

У Діми мимоволі щось защипало в носі.

– Дякую, – він з почуттям обійняв діда.

Бабуся клопоталась на кухні, готуючись увечері здивувати і порадуват онука смачною вечерею, коли Діма раптом її гукнув:

-Ну все, бабусю, я полетів… Дякую за пироги… А мені додому час.

Вона різко обернулася, ахнула:

– Як? Вже погостювався? Ти ж хотів пожити?

Діма зніяковіло зам’явся.

– Та я це… згаряча.

Потім підійшов і обійняв бабусю, в якої очі були мокрі.

– Не хвилюйся, ба, я тепер набагато частіше вас провідуватиму. Обіцяю…

КІНЕЦЬ.