Коли мама чоловіка зустріла Віктора Івановича і переїхала до нього жити, я раділа як мала дитина. Ми жили після весілля в її квартирі.

Два роки в нас з Петром було не життя, а казка, а недавно вона приїхала за деякими речами і сказала, що цю квартиру планує продавати, бо вони хочуть з Віктором все продати і купити невеличкий будиночок в Карпатах.

Я в подиві і ледь за день не посивіла. А як ми? В нас з Петром двоє дітей, державна робота. Ми навіть оренду не потягнемо, не те, щоб щось своє придбати.

Я зніяковіла, коли почула від свекрухи цю новину. Два роки ми жили в її квартирі, відкладали кожну копійку, сподіваючись, що зможемо назбирати на власне житло. І ось вона заявляє, що продає квартиру, а ми залишаємося без даху над головою.

– Мамо, – голос Петра здригнувся.

– А де ми житимемо? У нас двоє дітей, ми не можемо просто піти на вулицю!

– Дітки, та це ж моя квартира, – знизала плечима свекруха, ніби говорила про якусь дрібницю. – Я ж не можу втратити шанс пожити для себе. Ми з Віктором Івановичем вже не молоді, хочемо спокою, природи, свіже повітря… Ви ж молоді, впораєтесь.

Я хотіла сперечатися, благати, але відчула, що горло стискає образа.

– Ви серйозно? – Петро, здавалося, не вірив своїм вухам.

– Весь цей час ми жили тут, сподіваючись, що зможемо хоч якось облаштувати своє майбутнє!

– Ну, так і облаштовуйте, – зітхнула свекруха.

– Ви ж обоє працюєте. В крайньому разі, орендуйте квартиру.

Я сіла на диван і схопилася за голову. Орендувати? Ми ж навіть не маємо на це зайвих грошей! Всі заощадження йдуть на дітей, на комунальні, на продукти.

– Мамо, давайте спокійно, – спробувала я втримати рівновагу. – Ви ж самі розумієте, що зараз складні часи. Ми просто не потягнемо оренду.

– Ой, не можу слухати це ниття! – махнула рукою свекруха. – Я не молода, хочу спокійно жити з людиною, яка мене кохає! Ви дорослі, знайдете вихід.

І вона пішла. Просто розвернулася, взяла свої речі і залишила нас сидіти в порожній квартирі, яка вже не належала нам навіть умовно.

Петро мовчав. Я теж. Ми просто дивилися один на одного і на дітей, які гралися в кімнаті, не підозрюючи, що їхній дім ось-ось зникне.

– Що будемо робити? – нарешті прошепотіла я.

– Я не знаю, – чесно відповів чоловік. – У мене немає слів.

Я взяла телефон, відкрила сайти з орендою квартир і ледве не заплакала. Навіть найменша квартира коштувала більше, ніж ми могли собі дозволити.

А наступного дня прийшов рієлтор.

– Доброго дня! Я Вадим, мені сказали, що квартиру треба оцінити, – сказав він, заходячи до квартири.

Я обурилася. Свекруха навіть не дала нам часу на роздуми!

– А що, якщо ми не виселимося? – несподівано запитала я.

Рієлтор зніяковів:

– Ну, власник має право продати житло, якщо воно належить йому.

Я стиснула руки.

– Добре. Дякую за інформацію.

Коли чоловік пішов, я сіла біля вікна і задумалася.

– Нам потрібно щось вирішувати, – сказав Петро.

– А може, ми поговоримо з Віктором Івановичем? – раптом спало мені на думку.

Чоловік скептично подивився на мене:

– І що ми йому скажемо?

– Може, він переконає твою маму не продавати квартиру.

Петро зітхнув, але погодився.

Ми приїхали до будинку Віктора Івановича. Він зустрів нас привітно, запросив на чай. Свекруха сиділа поряд, незадоволено стискаючи губи.

– Вибачте, що турбуємо, – почав Петро. – Ми хочемо поговорити про квартиру.

– Та що тут говорити! – різко обірвала його свекруха.

– Все вже вирішено!

– Чекай, Людмило, – зупинив її Віктор Іванович.

– Дай дітям висловитися.

Я відчула надію.

– Ми просто просимо трохи часу, – сказала я. – Дайте нам хоча б кілька місяців, щоб знайти вихід.

Свекруха закотила очі, але Віктор Іванович задумався.

– Це справедливо, – кивнув він. – Вони ж не можуть просто так опинитися на вулиці.

– Але ж ми хочемо в Карпати! – розсердилася свекруха.

– І поїдемо, – спокійно сказав чоловік. – Але не зараз.

Я відчула, що хоч трохи, але перемогла.

Кілька місяців пролетіли швидко. Ми шукали варіанти, брали підробітки, навіть розглядали переїзд до іншого міста.

Але одного дня сталося щось несподіване.

Свекруха приїхала до нас сама, без Віктора Івановича. Виглядала стурбованою.

– Я… хотіла поговорити, – невпевнено почала вона.

– Що сталося? – насторожився Петро.

– Віктор… він раптом сказав, що не хоче продавати свій будинок. Сказав, що не впевнений, що це хороша ідея…

Я ледве не засміялася.

– То що, мамо? Будете жити в нього?

– Так, мабуть, – кивнула вона.

Я обмінялася поглядами з чоловіком.

– А як же наша квартира?

Свекруха зітхнула.

– Поки що я її не продаватиму. Але ж ви все одно колись маєте з’їхати…

Я зрозуміла, що це тимчасова перемога. Але все ж перемога.

Та головне питання залишалося відкритим: що буде далі? Чи зможемо ми знайти вихід із цієї ситуації, чи знову опинимося перед фактом, що дах над головою нам не належить?

Джерело