Олена, яка завжди вважала, що їй судилося бути самотньою, жила в селі, яке колись було сповнене життя. У минулі часи повітря наповнювали шум машин і веселі голоси молоді.

Однак тепер село разюче відрізнялося від свого колишнього вигляду. Молодь поїхала до міста, і старі почали переважати, отже, село стало тихим і не особливо цікавим. Дні Олени були одноманітні: вона служила листоношою у своєму та сусідньому селі, розносячи мізерну пошту та пенсії.

Її скромне житло з фермою, де містилися кури та кози, неухильно занепадало. Зрідка вона зверталася за допомогою до привітного сусіда Петровича, який завжди був готовий простягнути руку допомоги.

Мати Олени пішла із життя п’ять років тому. Хоча Олена жадала спілкування хоч із кимось, вона не бачила жодних перспектив заміжжя у своїй дружній громаді. З настанням осені з її тужливими дощами її охопили самотність та ностальгія.

Одного разу вогким вечором, коли вона сиділа біля вікна і так само вдавалася до ностальгії, її меланхолійну задумливість перервав стукіт у двері. Відкривши її, Олена виявила промоклого незнайомця, який заблукав і просився зігрітися в неї. Олена запропонувала йому чаю та місце для ночівлі.

Під час розмови дівчина дізналася, що його звуть Максим, і він шукає родича у сусідньому селі. Ніч прийняла несподіваний оберт, їм здавалося, ніби вони знають один одного цілу вічність.

Вранці Максим тихо пішов, навіть не попрощавшись. Дні перетворювалися на тижні, і Олена помітила зміни в собі. Незабаром вона зрозуміла, що ваrітна.

З новонабутою метою та радістю в житті вона передчувала народження дитини, яку вирішила назвати Максимкою. Олена дивилася вперед, радіючи з такого повороту подій. Вона знала, що це був день, який змінив хід її життя, почавши розділ, наповнений надією та любов’ю.

КІНЕЦЬ.