Коли кажуть це “твій обовʼязок як доньки” мене перекручує.
Як людина, яка за все моє життя мені й трьох лагідних слів не сказала, нічим не допомогла, може тепер цілком серйозно вимагати від мене чогось?

Батько все життя любив лише брата, мене він терпів. Але піклуватися про нього на схилі років повинна саме я.

У нас із братом різниця у п’ять років. Він народився пізніше за мене. Я не пам’ятаю своє життя до появи в ньому брата. Але все подальше я добре пам’ятаю.

Батько любив його, займаючись його розвитком, живучи його успіхами та захопленнями, переживаючи його поразки. Я ж була наче черговою тумбочкою у квартирі. Через мене періодично спотикалися, а решту часу не звертали уваги.

У дитинстві мені було дуже самотньо. Батько займався лише братом, даючи всім своїм виглядом зрозуміти, наскільки я йому не цікава.

Мама жила своїм життям. Вона виконувала те, що потрібно було по дому, ходила на роботу та абсолютно не цікавилася сім’єю.

Ковтком повітря для мене були приїзди бабусь. Ось вони мене любили й намагалися займатися мною, але жили вони далеко і приїжджали рідко.

У підлітковому віці я вже зрозуміла, що насправді нікому не потрібна. Бабусі пішли одна за одною, батько продовжував молитися на брата, мама все також була холодна і відсторонена.

Я часто не розуміла, навіщо вони з батьком взагалі вирішили бути разом, адже вони могли не розмовляти тижнями. Не через сварки чи образи, а просто так, бо нема чого один одному сказати.

З братом стосунки теж не ладналися. Не приховую, я йому заздрила, тому що його становище було куди краще за моє. Він мав батько, для якого він був усім.

На його захоплення не рахували грошей, із ним проводили час, розмовляли. Мене в матеріальному плані не обмежували – я була сита та одягнена. Але хобі мені потрібно було знайти безкоштовне, бо платити за мене ніхто не збирався. А мої проблеми залишалися моїми.

Досить безрадісна картина вимальовується, але я звикла. Терпляче чекала, коли закінчаться роки навчання і я покину місце, яке називаю своїм будинком тільки тому, що іншого визначення підібрати не можу.

Батьків не цікавили мої успіхи та провали у школі. Я могла жменями носити двійки та зауваження, але ніхто навіть не збирався щось із цим робити.

До дев’ятого класу я усвідомила, що моє майбутнє нікому, окрім мене, не цікаве. Взялася за розум, почала вчитися, після одинадцятого класу вступила на бюджет і з полегшенням з’їхала з батьківської квартири. Не впевнена, що це було помічено.

Після закінчення школи я почала забезпечувати себе сама. Поєднувала навчання та роботу, хоча це було складно. мені було дуже важливо не вилетіти з бюджету, бо я не змогла б сплатити за навчання. Давалося це тяжко, але я змогла, вистояла.

Ще в інституті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. До нього стосунків із хлопцями у мене не було, тому мене дуже здивувала його увага. Ми зустрічалися п’ять років – три роки навчання та ще два після нього. Він теж був приїжджим, тому після закінчення інституту ми почали разом винаймати квартиру, поступово накопичивши на окрему кімнату у гуртожитку.

Як давно це було… Вже понад двадцять років минуло відтоді. У нас уже своя квартира, робота, підростають двоє дітей. Начебто все добре.

Тему батьків я закрила після смерті мами. З нею я ще підтримувала якийсь контакт, а потім сполучна ниточка обірвалася. Ні, звичайно, були й інші родичі – сестра батька, двоюрідні брати, племінники, брат мами. Але з ними я спілкувалась вітальними повідомленнями, як і вони зі мною.

З батьком я не спілкувалася понад п’ятнадцять років. Він навіть не знає, що він має онуків. Брат відучився і після навчання поїхав працювати кудись за кордон. Ось і все, що я знала про сім’ю досі.

А нещодавно сталося дивне – мені зателефонувала сестра батька. Вона розповіла, що він хворіє і йому потрібний догляд.

– Та й узагалі, закинули батька, діти. Він на вас поклав життя, а ви що? Один за кордон вмотав, друга поряд живе і носа не покаже. Хіба так робиться? Давай їдь до батька, у тебе перед ним є обовʼязок як доньки, настав час віддавати. Він тебе виростив.

Тітка дзвонила неодноразово, поки я не відправила її номер до чорного списку. Мені набридло вислуховувати про мій обов’язок піклуватися про батька. Я себе зобов’язаною не відчуваю.

У його житті був тільки син – світло у віконці, ось він батькові завдячує, а я ні. Але брат, за словами тітки, живе та працює у Фінляндії, йому ніколи їхати та доглядати за батьком. У нього там робота, дружина, дитина.

Саме він тітці й порадив дзвонити мені. Я ж дочка, мені належить доглядати батьків. Я цього робити не хочу. Навіщо я доглядатиму чужу мені людину? Я від нього нічого доброго не бачила.

Мене переконують, що це все одно мій тато, настав час забути та пробачити колишні образи. А я не хочу, кожен сам обирає свій шлях. Батько вибрав той, який привів його до теперішнього стану.

Людина ніколи не цікавилася моїм життям, та понад п’ятнадцять років навіть не писала і не дзвонила. Отак я йому потрібна? Сумніваюсь.

Можливо, я жахлива людина, але вважаю, що не завдячую батькові нічим. І мені його не шкода від того, що він попав у таку ситуацію. Це лише наслідки його дій, не більше.

Перший чоловік у мене був в 17 років. Незабаром з тим хлопцем я розлучилася з взаємної згоди, через рік зустріла Олега, мого майбутнього чоловіка. Він старший за мене на 5

У свекра був день народження. Зібралася вся сім’я, і ми з чоловіком прийшли, дітей на мою маму лишили, але і що там лишати по 13 років, це аби рахувалося, лишень

З дитинства батьки привчили нас з сестрою, що я, як старша, повинна нести відповідальність за молодшу, допомагати їй, поступатися в усьому, віддавати їй найкраще. Тепер, коли ми вже дорослі, моя