Коли Ганна Семенівна вийшла на пенсію, вона вирішила, що найкраще – жити в селі з сином. Степан мав хату, город, непогано заробляв на ремонтних роботах. Невістка Ірина – молода, спокійна жінка, працювала медсестрою в районній лікарні. А Ганна, попри вік, була ще бадьора й здорова, на ногах, з ясною пам’яттю й упертим характером.

Свою однокімнатну квартиру вона здала квартирантам, і без зайвих думок поставила сина і невістку перед фактом, що тепер вона буде з ними жити. «Доньці буду грошима допомагати, а сину – руками», – подумала собі вона.

Донька Оксана жила в місті, сама з двома дітьми. Чоловік покинув її, як тільки молодшій виповнилося два роки. З того часу Ганна постійно їздила до неї – то забрати внуків, то привезти продукти, то допомогти з лікуванням. А коли вже переїхала до Степана – не кинула цю звичку. Гроші від оренди своєї квартири вона теж віддавала доньці.

– Ви до Оксани мчите, як тільки вона чхне, – з докором якось сказала їй невістка Ірина. – А ми тут самі якось справимось, так?

– Оксані важко. Там двоє малих дітей. Їй навіть нема з ким словом перемовитись, – виправдовувалася свекруха.

Ірина мовчала, але з кожним разом її невдоволення ставало помітнішим. Вона не була зла, але мала свій характер. Відчувала, що свекруха ніби тілом тут, а думками завжди в місті, біля доньки. І хоч Ганна завжди щось робила по господарству, готувала, допомагала з городом – душа її була в іншому домі.

Одного разу Ганна взяла до себе онуків – Оксаниних дітей – на літо в село. Хлопчик і дівчинка бігали по подвір’ю, як дикі каченята, веселилися, а Ірина мовчки на все це дивилася й стискала губи.

– А чого Оксана дітей не відправила до когось іншого? – запитала.

– А в кого вони ще можуть бути? Ти ж знаєш – Оксана на роботі цілими днями. Я їй трохи допоможу, – зітхнула Ганна. – Не журися, я все зроблю. Ви лишень не сердьтесь.

Але напруга зростала. Ірина відчувала, що в хаті двоє господинь. І що одна з них – не вона. Свекруха мала свою правду, свої порядки, своє бачення. А Ірина хотіла спокою. Її дратувало, що все робиться “по-своєму” – і то не по її.

Одного дня у хаті виникла сварка.

– У вас, мамо, все – Оксана, Оксана! А я хто? Я тут живу, а почуваюся наче тимчасово в гостях! – зірвалась Ірина.

– Бо в неї нема нікого, окрім мене! – підвищила голос Ганна. – Вона одна, Ірино! І що, мені на неї махнути рукою? Бо я тепер з вами живу?

– А мені що, не важко? Ви ж у мене під боком, і я не маю права ні слова сказати!

В хаті стало тихо. Степан, як завжди, відмовчувався. Йому було простіше поїхати на роботу, ніж лізти в жіночі справи. А між жінками повисла стіна мовчання.

На наступний день приїхала Оксана і забрала дітей. А ще через кілька днів Ганна зібрала валізу.

– Я поїду до Оксани на тиждень, – сказала тихо.

У місті було скромно, тісно, але тепло. Маленька Софійка з температурою лежала в ліжку, а старший Данилко тримався бабиної спідниці. Оксана зустріла маму з подякою в очах, але й з тінню втоми.

– Мамо, я не знаю, як би без тебе справлялася. Я вже іноді ночами плачу – просто від утоми.

Ганна погладила доньку по голові.

– А я не знаю, як мені бути. Я наче між двох вогнів. У сина своя сім’я, а в тебе – біда. І я не можу бути всюди.

Тиждень минув, потім ще. Ганна лишилася довше. У село зателефонувала Ірина:

– Ви ж казали на тиждень… Ви не повертаєтесь?

– Повернусь. Але я подумала. Може, так краще – тут поживу трохи. Щоб і ти відпочила від мене. Бо бачу, що тісно нам в одній хаті.

Ірина не відповіла. Але видихнула з полегшенням.

Минуло кілька місяців. Ганна офіційно “переїхала” до доньки, але продовжувала їздити в село – на кілька днів, допомогти з городом, підказати, провідати.

Стосунки з Іриною стали спокійнішими. Кожна з них мала свій простір.

А одного разу, коли Оксана святкувала день народження, Ірина приїхала з чоловіком і дітьми. Привезли подарунки, квіти. Сіли за стіл, як рідня.

Ірина сказала тихо, на кухні, поки нікого не було:

– Мамо, вибачте мене.

– Та нічого, я все розумію. Я просто люблю і сина і доньку однаково, не більше й не менше. А де треба – підставлю плече і вам. Бо ви – теж моя сім’я. Просто кожен має свій шлях, і не всім зручно йти однією стежкою.

Ірина мовчки кивнула. І з того вечора між ними з’явилося щось нове – повага.

Ганна так само жила з донькою, приїздила до сина, допомагала, підтримувала. Але вже без образ, без напруження.

Інколи мамі і справді важко розірватися між тим, кому допомагати, хто з дітей більше потребує її підтримки.