Я був на сто відсотків впевнений, що наша сім’я добра та міцна. В шлюбі з Катериною ми були уже дев’ять років. Нашому синові нещодавно виповнилось п’ять.

Звичайно, за такий великий період часу почуття дещо охололи і вдома скоріше обстановка звички, аніж якогось неймовірного щасливого кохання. Та я був переконаний, що так проживають всі нормальні сім’ї. Бо ніякі почуття не будуть такими ж гарячими протягом довгого періоду часу.

Але моя дружина вважала інакше. Наші стосунки її не влаштовували. Одного разу вона сказала мені, що більше так жити не хоче. Нібито між нами давно немає іскорки та почуттів, а жити тільки заради дитини – зовсім неправильно. Він рано чи пізно виросте і зрозуміє все, а мучитись нам доведеться довго.

Тому ми і подали на розлучення і скоро стали один для одного ніким. Все б нічого, але мене дуже бентежило, що наше спілкування із сином впало до нуля. Після розставання Катя переїхала із ним до рідного міста, а я не мав можливості кататися туди часто. Потім вона знову вийшла заміж і я усвідомив, що з цим чоловіком вона спілкувалась ще коли була одружена зі мною. Та тепер це мене вже не дуже хвилювало.

Так минуло сім років, три з яких у мене уже нова дружина. І тепер я дійсно щасливий, дійсно відчуваю легкість та божевільну закоханість у шлюбі. Тільки тепер я зрозумів, про що тоді говорила Катерина. Із Оленою у нас з’явився спільний син.

А декілька тижнів тому мені зателефонувала колишня дружина та повідомила, що скоро знаходитиметься у нашому місті. Вона запропонувала зустрітися із сином, адже він сумує і давно чекав на нашу зустріч. Я ж від себе запропонував прийняти старшого сина вдома, аби із молодшим сином познайомити.

Я не розраховую на те, що вони відразу подружаться і поладять, бо це діти. Але вони мають знати про існування один одного, а там вже як буде.

КІНЕЦЬ.