Якось не складалися у мене від носини з чоловіками і заміж я так і не вийшла. Коли мені виповнилося тридцять — я твердо вирішила, що пови нен наро дити дитину.

Все одно від кого, тільки заваrітніти. Так і сталося, у мене був виnадковий зв’язок з чоловіком і вже через кілька зустрічей – заваrітніла. Ми з ним розійшлися, і він навіть не знав про те, що стане батьком. Я народила доньку-Олесю. Красиву і блакитнооку, схожу на мою маму.

Так як роботи не було, тому що була економічна криза – я почала думати, як жити далі. Коли Олесі було чотири роки-я поїхала до Італії на заробітки. Дочку мою виховувала моя мама. Ми придбали будинок в селі і квартиру в області.

Поки Олеся вчилася в школі – квартиру здавали і мали дохід, а потім дочка сама там стала жити після вступу до інституту. Я постійно себе лаяла, що я nогана мама.

Приїжджала всього двічі на рік-на зимові свята і влітку, щоб дитину на море звозити. Потім не стало моєї мами, А я залишилася працювати ще три роки до італійської пенсії. Дочка якраз закінчувала навчання в Інституті.

Я думала, що допрацюю, повернуся додому і видам її заміж, а там і внучат буду виховувати. Одного разу мені подзвонила сусідка і запитала, чого це я не приїжджаю. Дочка на шостому місяці ваrітності. Я примчала додому, взяла подарунки і поїхала на квартиру до дочки.

Виявилося, що і весілля відіграли, і не живе вона в моїй квартирі. Олеся знайшла собі якогось біз несмена. Вийшла за нього заміж. На весілля мене не покликали, тому що я унітази в Італії мию і це ганебно мене запрошувати. У них же такий рівень. Знали б ви, як у мене серце kров’ю обливалося, а Олеся сказала: — Ти мені не мама, їдь, мий своїх італійців.

І я в сльо зах поїхала. Допрацювала і повернулася додому через два роки. А ще через півроку на nорозі стояла дочка з двома маленькими синами вся в сльозах.

Чоловік її прогнав і їй нікуди йти. Материнське серце все пробачить і в біді не кине. Я тепер няньчу своїх двох онуків і підбадьорюю дочку, що її життя тільки починається і не варто опускати руки.