Я зі своїм чоловіком Степаном зробили дуже багато для того, щоб наша єдина донечка ні в чому не мала потреби і житті, лише мала хороше майбутнє.

Хоча жили ми зовсім не багато, кожну вільну копієчку вкладали в неї, а також намагалися приділяти максимум уваги, адже вона була наша надія на хороше майбутнє життя.

А наша донька Зоряна виросла, і практично забула про нас, на жаль.

Ще в той час, коли дочка вчилася в школі, ми оплачували їй різні гуртки, які вона тільки просила і хотіла відвідувати (гімнастика, плавання, малювання), потім економили на всьому, аби тільки вона нормально закінчила навчання в інституті.

Це було нам зовсім недешево, але ми для неї дуже старалися.

Коли вона підросла, ми з батьком взяли кредит, аби тільки у неї був власний дах над головою, і щоб люди її не вважали за «безприданницею».

Коли доньці нашій виповнилося 25 років, вона познайомилася з молодим чоловіком.

Раніше у неї вже були стосунки, але нічого серйозного з того не виходило, а з цим хлопцем вона мало не відразу зібралася йти під вінець, казала, що він саме її люлина.

Нам з чоловіком її обранець не сподобався відразу, скажу вам чесно, якийсь приїжджий хлопець з глибинки, з бідної сім’ї і без нормальної освіти.

Звичайно, не про такого зятя ми мріяли, адже ростили свою доньку зовсім для кращого життя!

Ми обоє з батьком намагалися якось м’яко говорити постійно з нею про це, щоб вона не поспішала з’їжджатися зі своїм нареченим, і гарненько подумала, чи потрібно їй це.

Але розмови не подіяли зовсім на мою донечку і Зоряна привела свого коханого в куплену нами квартиру, і поселила на всьому готовому.

Зять наш навіть прогодувати її нормально не міг, тому нам з чоловіком весь час доводилося передавати їм гроші і продукти.

Загалом, сяк-так наша донька з зятем зіграли весілля.

Зрозуміло, звичайно, що основну частину грошей на святкування давали ми з чоловіком, свекри дали якусь зовсім мізерну суму, яку вистачило лише на костюм їхнього сина.

Потім моєму чоловікові довелося подбати про те, щоб влаштувати зятя на нормальну посаду, і завдяки цьому він тепер може забезпечувати нашу дочку хоч якось.

Думали ми постійно, що отримаємо за всі свої старання «дякую», адже я вважаю, що хоч вдячність ми з батьком заслуговуємо, але не тут-то було, як не дивно для нас!

Коли моя донька з зятем стали жити більш-менш самостійно, адже ми з батьком майже перестали їм допомагати, і стали відкладати собі на старість, то ми отримали від них тільки одні докори: мовляв, ми зятя не хотіли приймати до себе, щастя своїй єдиній дочці не бажали, і намагалися її старою дівою залишити.

Мені було прикро таке почути, звичайно, але для дочки тепер існує тільки один авторитет – її власний чоловік, вона його слухається, і погоджується з ним, а він вселяє їй такі думки.

Дуже прикро чути подібні слова від своєї єдиної дитини, для якої ми старалися стільки років, якій ми з чоловіком хочемо тільки добра, і для якої нам нічого не шкода.

Здається мені, що все почалося після того, що ми не дозволили зятю прописатися в квартирі, яку купили для доньки.

Ще чого, і так ми його всім забезпечили, не вистачало тільки, щоб він потім при розлученні частину житла нашої доньки забрав.

Але як до дочки достукатися – не знаємо. Виростили ось таку дитину на свою голову.

Що тепер нам з батьком робити? Як ми можемо надіятися на  на них? Чи догялне мене така донька на старості років?

Фото ілюстративне.

КІНЕЦЬ.