Коли Діма ще був студентом, то щиро вважав, що одруження йому ні до чого. Якось не хотілось обтяжувати себе шлюбом. Дівчат у нього було немало. Та вистачало декілька місяців, аби натішитись «серйозними стосунками» та припинити це все.

Тоді Дмитро навіть не міг пояснити обраницям, чому він кидає їх, просто ішов без пояснень. Але ж час іде, і якщо у двадцять тобі все одно на сім’ю, то тридцять чотири вже пора б і діток мати. А в хлопця навіть коханої ще не було. Якось не зустрічалась та, з якою хотілось би прожити все життя.

Зовсім випадково Діма познайомився із Лізою. Їй на той момент було двадцять сім. Вона мала чоловіка, про що й сказала новому знайомому. Але на побачення з ним таки пішла. І вона стала першою жінкою, що запала йому в душу.

Тоді вирішив вирішити все це відразу і запросив до ресторану для серйозної розмови. Та дівчина почала першою:

– Подивись, я не приховала від тебе, що заміжня. У шлюбі діток у нас немає. Вова хороший чоловік, добрий, проте старший від мене на двадцять два роки. Ти сам маєш розуміти, що мені потрібна увага привабливих чоловіків, бо я приваблива жінка. Єдине, що я хочу запропонувати тобі – стосунки без зобов’язань, фактично, просто побачення.

– Я  маю іншу пропозицію – почав Дмитро, – ти розлучаєшся із своїм дідуганом і ми йдемо та розписуємось. Для чого тобі він, якщо є я, молодий та перспективний? Будемо жити разом, будувати сім’ю.

– Ми говоримо різними мовами. Я ж сказала, що ти до вподоби мені, але річ у тім, що свого чоловіка кидати я не буду ні за що. Ми просто будемо зустрічатись у квартирі, яку я нам винайму для цього.

– Пробач, але це абсурд. До побачення! – крикнув Дмитро і пішов геть.

КІНЕЦЬ.