Коли мій дідусь став дуже сильно хворим, то ми стали менше його відвідувати. Річ у тім, що в нього виявили хворобу Альцгеймера і дійсно сталось так, що нас він просто не впізнавав. А коли ми приходили, то він дуже агресивно та сердито реагував на нашу присутність. От тільки лише мене одну він інколи сприймав нормально і приймав за рідну, бо думав, що це моя бабуся у молодості.

Коли він був молодшим і повністю здоровим, то завжди розповідав про події та г _олодомору. Він сам був свідком цих дійств,

Але постійно Бог беріг його.

Я ніколи не думала, що таке може відбуватись. Що люди будуть здатні на багато що заради шматка хліба. Мама постійно готувала йому страви із трісочок, листочків, корінців.

Скоріше можна сказати, що вони просто виживали. М’яса як такого не було. Лише на свято могли зловити десь якогось котика і розправитись із ним.

Якось після Різдва я вирішила навідатись до дідуся і привітати його із святами. Він знову ж таки сприйняв мене не як внучку, а як свою дружину Зою.

– Зоя, я приготував для тебе дуже цінний подарунок. Ти бережи його і нікому не показуй. Якщо хтось таки побачить, то це буде кінець. І передавай обійми нашим дітлахам.

Він передав мені щось маленьке. Пакунок був обмотаний простою газетою. Я, чесно сказати, то навіть боялась відкривати його. Дуже переживала, аби дідусь нічого не забрав у працівників, щоб віддати мені. А потім ще й подумала, що я даремно такі думки про дідуся допускаю.

Коли я вийшла із його палати, то почала розгортати папір. І всередині знайшла декілька скоринок висушеного хліба. У мене відразу очі налились слізьми. Це ж наскільки сильно у свідомості людей зберігаються такі стр _ашні спогади. Від них ніколи не втечеш і ніяк не позбудешся.

Ці сухарі я дійсно берегла багато років, а зараз показую своїм дітям, аби вони не забували, якою ціною живуть.

КІНЕЦЬ.