В той час, коли я закінчила навчання, то я відразу вийшла заміж.

З Андрієм ми познайомилися ще в школі, довго з ним дружили, у нас багато спільного з ним було.

Згодом одружилися, адже мали щирі почуття.

А через пів року після нашого з ним весілля у нас з’явилася маленька та гарненька донечка.

Ми її просто обожнювали усі, були щасливими мама й тато.

Час минав, життя пливло своєю чергою день за днем.

Все як у людей, розмірено поступово, здавалося так буде завжди, і нашому щастю кінця та краю не буде.

У нас були щирі почуття один одного, завжди розуміли з пів слова, йшли один одному на поступки та майже ніколи не сперечалися між собою, складалося у нас щасливе сімейне життя.

А одного разу мій чоловік Сергій поїхав у відрядження.

Ще вночі я зрозуміла, що він не повернеться, душа підказала щось, навіть не знаю, як це пояснити, от бачиш людину перед собою ніби востаннє і все, навіть словами не передати те.

Вранці мені повідомили, що Сергія не стало.

Я не пам’ятаю, що було далі. Далі все просто змішалося в якомусь тумані, навіть зараз важко згадати, складаючи до купи всі пазли.

Я думала, мені ніколи його не забути.

Минув рік, а я й досі пам’ятала усі риси його обличчя, голос Сергія, усі його звички.

Я дивилася на нашу доньку і бачила у ній свого чоловіка, вона так на нього схожа.

Всю себе я намагалася віддавати дитині, весь свій час присвячувала їй.

До нас часто приходили свекри, у розмові вони давали мені зрозуміти, що я маю берегти пам’ять їх сина і ніколи його не забувати, адже я була його дружиною і пообіцяла йому завжди бути вірною.

Батьки Сергія натякали мені, щоб я більше нікого не приводила в дім, вони цінують моє ставлення до їхнього сина.

А я мовчала у відповідь, тоді мені було байдуже.

Відтоді минуло цілих 10 років, вони були справжньою вічністю для мене, нічого в моєму житті не відбувалося, все сіро та буденно.

Пролетіли ці роки дуже для мене якось сіро і одноманітно, зараз здається немов одна мить.

Я все забула. Забула його ходу, погляд, його тепло, сміх, голос, якесь все далеке, розмите зараз для мене, але я не винна в тому.

Зараз у мене є другий чоловік і ще двоє синів. Щаслива й дружня сім’я.

Чоловік прийняв мою доньку як свою рідну і вона називає його татом.

Все, що відбувалося до цього, здається мені якимось вигаданим сном.

Час лікує – це правда, я відчула це сама.

В житті можуть бути такі круті повороти, що і придумати складно, адже я ніколи й подумати не могла, що ще раз вийду заміж, адже не вірила, що знайду такого хорошого чоловіка, як мій Сергій.

Не потрібно зациклюватися на важких життєвих негараздах, будь-що потрібно просто пережити, так це важко, але жити потрібно далі, адже життя дуже коротке, не потрібно час втрачати даремно, потрібно щохвилини намагатися зробити його кращим, щоб прожити його гідно.

Але, якщо чесно сказати, мені трохи незручно перед своїми свекрами, вони ще й досі дивляться на мене з якимось осудом в очах, я бачу, що вони трохи ображаються на мене, хоча ніколи й словом мені не дорікнули.

Я мовчу, бо щиро розумію їх, це їх дитина, але я теж маю право на своє жіноче щастя.

Вони мені досі не пробачили. Спілкуються, правда, але холодно.

Але в чому я винна, невже я мала щось вчинити інакше і все життя залишатися одній?

КІНЕЦЬ.