Кілька років тому я зустріла свого чоловіка Павла. Ми намагалися завести дітей, але, на жаль, нічого не вийшло. Однак у Павла вже були дві дочки від попереднього шлюбу – Ольга та Людмила. Нещодавно Павло забрав свою старшу дочку, Людмилу, жити до нас. Їй треба було десь жити, адже вона вступила до університету у нашому місті. Я була рада прийняти її в нашому домі, але все пройшло не так гладко, як я очікувала.

З моменту її приїзду я помітила, що у Людмили непростий характер і поведінка загалом. Незважаючи на це, я намагалася ставитись до неї добре, йти на поступки, розмовляти з нею, щоб вона почувала себе комфортно поряд зі мною. Проте, схоже, вона не оцінила моїх зусиль. Скажу вам більше: невдовзі дівчина взагалі відмовилася їсти з нами за одним столом. Це мене засмутило, бо в нас із чоловіком була традиція їсти в один час, сидячи строго за одним столом.

Людмила ж їла або до, або після нас, просто щоб поїсти окремо і не бачити вкотре мого обличчя. Я спробувала поговорити з нею про це, але вона образилась і пішла до своєї кімнати. З цього моменту вона почала спілкуватися зі мною рідше і взагалі не йшла зі мною на контакт. Коли я поговорила з Павлом про це, він, виявилося, не побачив у цьому проблеми.

Він сказав, що Людмила – самостійна людина і може сама вирішувати, що для неї краще. Незважаючи на мої спроби покращити наші стосунки, стало зрозуміло, що добрих стосунків між мною та Людою ніколи не буде. Це було дуже болюче усвідомлення, але мені довелося упокоритися з цим і жити далі.

КІНЕЦЬ.