Моя подруга Марина з Сергієм жила в селі, як усі люди.

Вони в шлюбі були чимало років.

Була у них своя невелика хата, чимале господарство, великий город.

Мало подружжя двох діток.

Все було добре у них, жили не гірше за інших людей.

А потім Сергій, на жаль, залишився без роти і, відповідно, без хорошого заробітку для своєї сім’ї.

Працював він у місті, куди щодня добирався за 30 кілометрів.

Хоч дорога на роботу була зовсім неблизька, але гроші отримував він за це добрі, як для їх невеличкого села.

Та потім Сергія, несподівано, на жаль з роботи звільнили.

Грошей зовсім не вистачало їм тоді на життя і одного дня чоловік повідомив дружині, що їде на заробітки в Німеччину, його друзі звуть з собою, їдуть на будову.

Моя подруга Марина дуже добре розуміла, що тепер вся робота ляже на її плечі.

Але іншого виходу теж не бачила, тому рішуче стала збирати Сергієві усе необхідне в дорогу.

Перший час Сергій дзвонив часто, запитував про дітей.

Раз у місяць приїжджав додому, привозив гроші та гостинці.

А потім телефонував все рідше, а далі й зовсім перестав, дзвонити стала сама Марина.

Сергій часто не брав телефон, а потім й зовсім перестав відповідати.

Врешті, сама Марина вже від людей дізналася, що в нього там нова сім’я.

Вона, не вагаючись, подала на розлучення, такого вона не пробачить.

І наче гора з пліч впала, вона перестала чекати, а стала жити своїм спокійним життям.

Вже й нову долю зустріла, Андрія, справа йде до сватання.

Та, несподівано, через рік, додому з’явився Сергій.

Він вибачення, говорив, що на заробітках так часто буває, він зрозумів, що помилився, хоче повернутися додому, скучив за дітьми, давав Марині трохи євро.

Та для Сергій він був вже чужою людиною, чужою і такою далекою.

КІНЕЦЬ.