Гріючись у вересневому теплі, Марія оглядала своє подвір’я, розуміючи, що на благоустрій потрібно більше грошей. Вона міркувала про свій життєвий шлях: у 19 років вийшла заміж за сусіда Павла, народила сина, терпіла його пияцтво.

Хоча свекри шкодували її, вони не могли вплинути на сина.

Після п’яти років шлюбу Павло безслідно зник, і Марія почала думати, хто вона – вдова чи покинута дружина.

Вона повернулася до своїх батьків, одна виховувала їхнього сина, який після одруження переїхав до іншого регіону.

У свої 55 років Марія жила сама, її юнацькі мрії впали.

Якось у місті Марія помітила чоловіка, схожого на Павла.

Ніч вона провела у занепокоєнні, згадуючи щасливі часи і мучившись від того, що він її покинув.

Наступного дня біля її воріт з’явилося знайоме обличчя давно втраченого чоловіка.

– Доброго дня, Маріє!

От і я. Чи не відмовиш чоловікові, правда?

– Заявив Павло. Вражена і заплакана, Марія встигла лише сказати йому, щоб він йшов. Але він відповів: – Нікуди я не піду.

Ми не розлучені, і я бачу, що тобі тут потрібна допомога. Ми житимемо так добре, що сусіди будуть заздрити!

Приголомшена, Марія вирішила порадитись із сином наступного дня. Поки вона справлялася з потрясінням, Павло впевнено увійшов до її будинку, чекаючи на вечерю, як у старі добрі часи.

КІНЕЦЬ.