Коли Борис почав пропадати після народження нашого сина, я списувала це на втому і стрес. Але потім усе закрутилося так, що я залишилась сама з немовлям на руках, а мій чоловік – у обіймах моєї найкращої подруги. І хоч зараз мене підтримує лише мама, а в голові суцільна мішанина, одне знаю точно – я не дам нікому більше зробити з себе фігуру в чужій виставі.

Коли я дізналася, що чекаю дитину, то не плакала від щастя, як це показують у кіно.

Я сиділа на краєчку ванни, тримаючи тест у руці, і думала одне – а чи справді я готова? У мене була хороша робота, яка нарешті почала давати стабільний дохід, я щойно запустила власний проєкт, і відчувала, що можу літати. Але Борис мріяв про дитину. Він з таким блиском в очах говорив:

– Інно, це ж буде новий етап. Ми ж з тобою вже команда.

Його “команда” тоді звучала переконливо. Я вірила, що ми зможемо. А як народився Назарко – віра почала танути, мов сніг навесні.

Спершу Борис допомагав. Міняв підгузки, носив малого по квартирі годинами, варив мені чай і навіть гладив сорочки однією рукою, поки в другій тримав дитину. Але десь після другого місяця він почав частіше затримуватись на роботі.

– Клієнт із Луцька приїхав, я мушу повечеряти з ним.

– Я відкриваю новий напрям, треба все особисто проконтролювати.

– Я ж роблю це для нас, Інно!

Я кивала. Мовчала. Бо ще вірила. Але найбільше вірила, коли йому телефонував хтось пізно ввечері, а він виходив говорити на балкон. І коли вранці він замикав телефон на беззвучний, хоч раніше такого не робив.

– Що ти крутенька така? – спитала одного разу мама. – Ночей не спиш, нервуєш, дитина на руках, а чоловік десь бродить.

– Він працює, мамо, – відповіла я, ховаючи погляд у підлогу. – Все налагодиться.

Та нічого не налагоджувалося. А навпаки – усе розповзалося по швах. У хаті з’явилась тиша. Але не та добра, сімейна, а колюча. Він приходив пізно, майже не розмовляв зі мною, Назарка брав на руки лише для фото в інстаграм.

Я вирішила поговорити з ним відверто.

– Борисе, що відбувається? Ти майже не вдома. Назар тебе не впізнає. І я теж.

– Я не витримую цього всього, Інно. – Він врешті заговорив.

– Цей плач, ці безсонні ночі. Я ж не для того живу. Я не знаю, як бути батьком.

– А як бути чоловіком – ти знаєш?

Ми не сварились. Просто мовчали, відвертаючись у різні боки ліжка.

А тоді з’явилася Марта. Моя подруга ще зі школи. Та, з якою ми їли морозиво за гаражами, разом вступали в універ, жили на одній кухні в гуртожитку. Вона часто приходила – допомагала мені з малим, приносила супи, жарти, поради. Я тоді казала:

– Марто, ти – моя опора. Якби не ти, я б з глузду з’їхала.

І справді – коли вона була поруч, мені ставало легше. Вона сміялась з Назарком, варила борщ, мила підлогу і запитувала:

– А що з Борисом? Він зовсім віддалився.

– Не знаю, може, криза, – відповідала я.

– Чоловіки ж такі…

А одного разу вона залишила в нас куртку.

– Повернусь завтра, заберу, – кинула на ходу.

І не прийшла. Я дзвонила, писала – тиша. А тоді Назарко заснув, і я, мов навіжена, пішла до неї сама.

Було холодно, дощило. Двері були відчинені – і я, не думаючи, зайшла.

Побачене вибило мене з реальності. Там був Денис, вони сміялися… На столі – дві чашки, дві виделки, залишки вечері. Наша вечеря, до речі – я впізнала мої улюблені сирники, які я вчила її готувати.

– Інно?! – Борис зіскочив, мов школяр. – Це не те, що ти думаєш!

– А що я думаю, Борисе? Що ви репетируєте сцену з серіалу?

Марта відвела очі.

– Вибач, Інно, – пробелькотіла. – Ми не хотіли… Воно якось само.

Я мовчки вийшла. Не ридала. Не кричала. Просто вийшла. Бо коли з тобою так чинять – болить удвічі глибше, але ридати вже нема чим.

Наступного дня я подала на розлучення. Борис пробував ще щось белькотіти, але я не слухала. Марта намагалася приїхати, але я попросила маму не пускати її в дім.

– Не заходь більше, – сказала я їй в останньому повідомленні. – Моя дитина не повинна знати таких “тіток”.

Зараз я з Назарком сама. І знаєте, я не боюся. Бо є мама, є сила, яку я відкрила в собі. Я ще не знаю, як ми житимемо далі, але я вже точно знаю, з ким не варто.

А тепер скажіть, будь ласка:

Чому люди, яким ти довіряєш серце, так легко його топчуть? І що важливіше – вибачити зраду чи навчитися жити без зрадників?

Джерело