Наталка мені вчора подзвонила, молодша моя сестра, вся на емоціях! Уявляєш, каже мені, я нашу маму зараз запитала, коли вона до нотаріуса вже поїде, ну, по спадкових справах, щоб все нотаріально завірити своє майно. А вона, виявляється, вступати в спадок не збирається зовсім, навіть думки такої у неї немає.

Сказала, що воно того зовсім не варте, майно там копійчане. Хоче все тіткам віддати, своїм сестрам, просто ось так взяти і залишити все їм, адже їм потрібніше, виходить.

Нашій мамі 65 років. Вона живе за столицею, і зовсім нещодавно вийшла на пенсію. Ми з сестрою живемо в столиці, я розлучена, маю дев’ятирічну доньку, плачу кредит за крихітну квартиру-студію на околиці. Молодша сестра Наталка, зі своїм чоловіком орендують житло та чекають дитину.

Матеріально ми з сестрою не шикуємо зараз зовсім, і все ж намагаємося допомагати матері, даємо, по можливості, невеликі суми грошей, купуємо продукти.

Мамі часом дуже незручно брати допомогу у нас, адже ми самі в досить таки непростих життєвих обставинах зараз – що одна, що інша. Але виходу немає зовсім ніякого. З роботи маму попросили відразу ж після досягнення пенсійного віку, знайти щось інше не виходить, тим більше, що на будь-яку роботу вже не підеш, сил немає, вік давно вже немолодий. Їздити на електричці до столиці щодня, як більшість сусідів мамі на жаль, вже здоров’я не дозволяє.

А пенсія у неї мінімальна, на ці гроші не дуже-то проживеш.

І все ж сама наша мама зараз вважає, що живемо ми не в приклад краще, ніж родичі з далекого маленького села, малої батьківщини нашої мами.

До недавнього часу там жила наша бабуся і дві сестри нашої мами з сім’ями, дорослими вже дітьми та внуками, але кілька місяців тому бабусі не стало.

Мама їздила на прощання з бабусею одна, ми з Наталкою не поїхав, сестра тоді якраз в стаціонарі лежала, а мене з роботи не відпустили! Мамина родина там майже завжди жили дуже бідно, мама каже, але зараз – взагалі їм там не просто: роботи немає.

Мамині сестри в свої «за 50» – схожі на стареньких бабусь без зубів, чоловіки і сини їх без роботи сидять вдома постійно, лише до сусідів бігають щовечора і влаштовують посиденьки в дворах до пізньої ночі, а наступного дня сплять до обіду.

Роботи там в селі майже немає, важко щось знайти, живуть, як виходить, бабусина пенсія йшла на родину, внуки щомісяця її чекали, як манну небесну, звикли на неї розраховувати, адже всі й жили на неї.

Що будуть робити зараз вони усією родиною, коли бабусі не стало – загадка суцільна.

Майна у нашої бабусі було небагато – старий будинок на земельній ділянці та чоловікова Нива вже давно не на ходу, яку зараз здаси хіба що на металобрухт.

Ніяких накопичень особливих, зрозуміло, і в помині не було у старенької бабусі, бо гроші численна родина брала собі. Сестри мами вже порахували, що при певному везінні продати родове гніздо можна тисяч за 150 гривень, ну в кращому випадку за 1170. Про машину і говорити нема чого, з нею більше мороки, там один метал напевно лише продадуть.

– Ну і що там ділити на трьох? – каже мама. – Та ну! Туди потрібно їздити, оформляти усі папери. Нехай сестри забирають все собі, якщо треба, я оформлю відмову в їх користь. Так їм хоч щось дістанеться! Катерина зможе доньці допомогти, а Віра – внучку вивчити в гарному навчальному закладі, розумна дівчинка, їй вчитися треба, але в місті жити нема на що.

Чесно кажучи, мама вже і сестер обрадувала своїм поспішним рішенням. Тільки ми от до останнього часу ні про що не знали, їм мати якось не бачила сенсу офіційно повідомляти цю інформацію, зовсім нічого не говорила про своє рішення. Сказала Наталі лише нещодавно випадково, в розмові. Що тут почалося!

Ми вже стільки наговорили своїй матері, і хорошого мало – мовляв, так не робиться, свої гроші треба забирати, неважливо, яка там сума, будь хоч 1000 гривень.

– Мамо, якщо тобі гроші не потрібні, віддай нам! – сказали мамі ми. – Нам не завадять вони зараз, ми ледь самі справляємося! Чому сестри твої повинні дочкам допомогти, а ти ні? Якби бабуся хотіла віддати все тим дочкам, вона склала б заповіт! Але заповіту немає. Значить, усім трьом порівну, така її воля.

Бачу мама вже шкодує про своє рішення, адже ми на неї ображаємося, вона й сама розуміє, що нам живеться не просто. Вона, звісно, хотіла, як краще.

Мама тепер телефонує нам і запитує, що їй робити. Залишити вже все, як є, чи забрати свою частину, але тоді посвариться з родиною, бо все обіцяла залишити їм.

А я кажу, забирай свою частину і все. Хіба я не права?

Фото ілюстративне.

Джерело