Сьогодні бабі Христині виповнилося 80 років. Вона сиділа на лаві та дивилися вниз. Про ніяке святкування не могло йти мови. Останнім часом здоров’я дуже підвело жінку. Вона ледь ходила по світу.

Село, в якому жила Христина Ігорівна, невелике. Вся молодь давно виїхала, залишилися тільки старі. Всі хворі, за всіма потрібен догляд. У їх селі не було нічого: ні пошти, ні медпункту. Якщо щось і потрібно було, доводилося іти 6 кілометрів до сусіднього села.

Якось бабі Христині стало погано.

Вона саме поралася на городі. Ноги перестали її слухатись, в голові закрутилося, і вона впала. Добре, що це помітила сусідка, вона одразу зателефонувала єдиній у селі медсестрі. За 10 хвилин медсестра примчала на велосипеді.

– Бабо, та вам терміново в лікарню треба, у вас мікроінфаркт.

– Донечко, не буду я нікуди їхати, дай мені таблетку, та й по всьому.

– Тут таблетками не обійдеться. Потрібно крапельниці ставити.

– Не лишу я своє господарство. Не можу, доню, поїхати.

Сусідка пообіцяла за всім проглянути, поки бабця буде в лікарні. Минув тиждень. Бабусі стало значно краще, і вона повернулася додому. Жінка щовечора сиділа на лаві біля хати. А якось до неї підбіг собака. Видно було, що він добрий. Звичайної породи пес, бабця Христина назвала його Барсіком. Життя з собакою було куди веселіше.

Він був поруч з нею останні хвилини її життя. Навіть коли та лежала в ліжку, пес вірно сидів поруч.

Він лизав їй руки, приносив взуття, коли та збиралася підвестися з ліжка. І то ходила вона лише до кухні. Ні не їсти, щоб приготувати щось собаці. Коли бабці Христини не стало, пес вірно сидів поруч. Він, як і бабця, заплющив очі та більше не розплющив їх. Донька з сім’єю приїхали наступного дня. Бабця Христина не брала слухавки, тож вони зрозуміли, що щось трапилося.

Поховали бабцю поруч з дідусем, а неподалік від них донька із зятем зробили могилу Барсіку.

Саме він був поруч з нею до кінця.

– Ось як буває в житті…Собаки вірніші за людей, – сказала сусідка, дивлячись на могилку пса поруч.

КІНЕЦЬ.