Кохаю свою дружину, вона вродлива, молода, вірна мені, легко пробачає мій запальний характер. У мене за спиною два шлюби, і цей, як я сподіваюся, останній, оскільки я постарався, врахувати минулі дурниці.

Але біда моєї дружини — це сильна недовірливість і залежність від чужої думки. Насамперед — своєї мами (а батько в неї — той ще підкаблучник), але, що набагато гірше, майже стороння людина їй може вселити що завгодно.

Перші два роки вона змучила мене своїми ревнощами. Бо жіночий колектив на її роботі навмовляв, що «всі чоловіки зрадники».

Що цікаво, весь цей жіночий колектив старший за неї, кому і під сорок, і всі незаміжні. Потім в неї з’явилася дитина.

Це моя перша дитина, і я взагалі-то дітей не любив і побоювався. Але хлопчик з’явився чудовий, безпроблемний і такий позитивний, прямо на рідкість. Зовнішність – хоч на рекламу дитячого харчування. І почалося.

У немовляти не було кольок, у нього зуби різалися, ми не помітили жодних безсонних ночей. Але молода мама ходила бліда, заламувала руки, радилася зі своєю мамою і переживала, турбувалася, напружувалася — 24 години на добу.

Майже відразу я почав турбуватися про себе. Вона на роботу – я з хлопчиком.

Кожні 15 хвилин дзвінок: а що, а як, а чому. Втрутилася теща, почала нагнітати, що все по науці треба як належить — щеплення, ліки, обстеження, лікарні.

Навіщо хлопцю, який не хворіє все це потрібно? Лікарям я не довіряю.

Кілька разів ми повезли його на «техогляд», я завжди заходив перший і пояснював лікареві: «Прошу врахувати, що мама надмірна! Лікарі посміхалися, дивилися, записували, що все добре.

Якось син захворів, температура, викликали лікаря. Прийшов лікар, веселий, заспокоїв, мовляв, у дітей, як піднімається температура, так і опуститься, це нормально, рекомендував звичайні засоби.

Дружина дзвонить мені на роботу — я, каже, скаржитися на лікаря буду, по-перше, а по-друге, поїду до платних. Тому що лікар не знайшла чогось страшного. Ось як?

Я почав зриватися. Я сина кладу спати за 2-3 хвилини. Вона мучиться по дві години, він вередує, її мучить.

Так гірше за те: я його поклав, трохи відвернувся, а вона його витягла. Дійшло до того, що дитячу я на ключ замикав і носив з собою.

Найкраще те, що син став від мами заражатись усіма цими істериками, став плакати без видимих причин, істерити. Траплялося мені й «руки розпускати», ну так, легенько, поверхово. Тому що це марення треба було якось припиняти.

Жодні умовляння не діяли. У неї він істерить – зі мною як вимкнули. Нині хлопчику 4 роки.

Він здоровий і веселий, не хворіє майже ніколи. На щастя, істеричкою він не став.

Але маму він не ставить ні в що, штовхає її, не слухається зовсім. Вона перетворилася на його лакея.

А зі мною — беззаперечно. Тато сказав – запитань немає. Ми з ним найкращі друзі. Так і каже: «я слухаюсь тільки тата. І навіть — люблю лише тата, а маму ні».

КІНЕЦЬ.