Люда прожила з чоловіком двадцять п’ять років і була впевнена, що добре його знає. Ще б пак: трьох дітей виростили, випробування пожежею та хворобами пройшли, сюрпризів чекати не доводилося. І тут він її здивував: розсердився, що Люда купила собі на день народження справжню кавомашину. Грошей пошкодував, вирішила Люда, бо подарункових, звісно, не вистачило, і довелося взяти з «заначки».

— Нам машину треба лагодити, — нагадав чоловік.

— Сама ж на дачу просишся, урожай потрібно збирати.

— Електричкою можна.

— Електричкою… Кожен день туди-сюди не наїздишся.

— Нічого, там поживу.

— Поживе вона… А домом хто буде займатися, я? І так на роботі як проклятий…

Раніше чоловік ніколи не дорікав Люді за те, що вона не працює, сам так вирішив: дітьми треба було займатися, домом, а зарплата у Люди була копійчана. Ну а потім яке вже повернення, коли стільки років минуло? Та й діти тільки-тільки з’їхали, було чим займатися Люді. А тепер ось, значить, як?

— Що-небудь придумаю, — образилася Люда.

І придумала. На дачі у них був новий сусід, Микола. І в місті жили вони недалеко. Люда зателефонувала і домовилася, що він її підвозитиме до дачі, коли сам збереться.

А чоловік нехай порається зі своєю машиною скільки влізе: сам вудки собі дорогущі купив, верстат цей дурний, а її кавомашиною дорікає!

— Ну а чого ти хочеш? — сказала подруга Анька, яка все знала краще за всіх. — Кохання живе три роки, а у вас уже дев’ять разів по три, я, он, за цей час чотирьох чоловіків змінила. Тут тільки відвойовувати особистий простір. Обіцяв тебе утримувати? Нехай утримує. Кавомашина в наш час не предмет розкоші, а необхідність. До речі, тобі ж забороняли каву пити?

— Ой, та ну ці заборони! Від кави у мене тиск не скаче, він від чоловіка, який грошей для мене пошкодував, скаче.

— Як знаєш. Я теж п’ю галонами, ти знаєш. Але ось Марія і не пила, наче…

Помовчали. Марії не було вже рік, а рана так і не затягнулася. Така молода, така талановита… Теж з тиском мучилася, але хто ж знав, що ось так.

— Я з Миколою домовилася, возитиме мене на дачу. А чоловік нехай поки машину лагодить. Підзбираємо грошей, купить запчастину свою. Правда ж?

— Правда…

У Миколи була цікава професія: хедхантер. Люда й не чула про таку. Микола розповідав, а вона тільки дивувалася.

— Треба ж, цікаве у вас життя.

— Може, на «ти» вже?

— Можна, — погодилася Люда.

І здивувалася легкому руху в грудях, немов метелик крилом махнув.

Микола був розлучений, старший син у нього був пілот, а молодший — артист балету, теж цікаві професії. Вони і дорогою розмовляли, і поки на дачі були, чай разом пили. Наче нічого такого в цьому і не було, але чоловікові Люда про ці розмови не розповідала. І що бігати вирішила, бо Микола бігає, теж не сказала.

— Ну яке бігати з твоїми колінами?

— Нічого, потихеньку.

— А сніданок хто мені готуватиме?

— Ти сам бутерброд не можеш собі зробити?

— Я не хочу бутерброд, що за звичка сухом’яткою харчуватися!

— Омлет ти теж в змозі приготувати.

— І навіщо мені тоді така дружина?

— Не подобається — шукай іншу!

Сказала і злякалася. Ніколи вони з чоловіком у подібних тонах не розмовляли. Мабуть, права Анька — кохання давно минуло, а як діти з’їхали, все й відкрилося. Раніше турбота про дітей створювала видимість любові, а тепер дітям тільки гроші потрібні, та рідкісні дзвінки вечорами.

А з чоловіком нічого їх і не пов’язує більше, навіть дача їм для різного потрібна: Люда овочі вирощувала, ягоди для варення, а він заради лазні та риболовлі туди їздив. Люда лазню не любила, їй там зле було — тиск цей…

Після цієї сварки чоловік із Людою довго крізь зуби розмовляв, а вона навіть зраділа, що бігати стала: у будь-який напружений момент можна було з дому втекти, щоб не дивитися на його невдоволене обличчя. Через два тижні, щоправда, чоловік спробував помиритися: купив їй браслет, щоб за пульсом стежити.

— Сам же скаржився, що грошей немає, — нагадала Люда.

— Мені його в магазин назад здати?

— Не треба…

Бігати Люді подобалося. І енергії більше з’явилося, так що на дачі і без допомоги чоловіка справлялася. І задумалася: а, може, їй роботу знайти? Тоді не буде чоловік її дорікати, і про розлучення можна сміливіше думати.

Про роботу вирішила поговорити з Миколою: нехай професійним поглядом оцінить, чи є у неї якісь шанси.

— Ну, шанси завжди є. Ти працювала ким?

— У клубі, організатором.

— Ну так, у клубах зараз сильно все змінилося. А інтернет, програми там — з цим як?

— Питаєш! Я трьох дітей виростила, з ними всьому навчишся.

— Так, може, з дітьми працювати? Гурток якийсь вести? Зараз стільки центрів розвитку — точно можна щось підходяще знайти.

Люда цією ідеєю загорілася. Микола склав їй резюме, порадив, куди відправити. Люда навіть Аньці не розповіла, боялася, що вона на сміх її підніме. А коли запросили на співбесіду, так рознервувалася, що зателефонувала Миколі. Він дав їй рекомендації і звелів заспокоїтися. Запропонував відвезти. І Люда погодилася.

— Взяли! — радісно повідомила вона.

— Уявляєш, взяли!

І сама не зрозуміла, як обійняла його.

— Це привід відсвяткувати, — сказав Микола.

— Їдемо в ресторан.

У ресторані Люда давно не була. І було це незвично, цікаво і дуже страшно. Розуміла: щось не те робить, але зупинитися не могла.

— Я радий, що став твоїм сусідом, — зізнався Микола. — Спочатку я був трохи збентежений такою… Незвичайною пропозицією. Знаєш, ми ж наче не були друзями там чи щось на кшталт того, а ти так легко попросилася їздити зі мною. Але потім я цьому навіть зрадів.

Його слова образили Люду, хоча вона і не подала вигляду. Про що він, що йому, шкода, чи що, підвезти її до дачі? Та вона ж сама приїжджала до його дому, жодних труднощів не створювала.

— Тепер я впевнений, що це було знаком долі! Ти знаєш, останніми роками все якось не складалося: наче все є, але від цього всього нудно до чортиків, розумієш? Упевнений, що розумієш. Ось колишня ніколи мене не розуміла. Слухай, щось я хвилююся, давай візьмемо пляшечку. Ти яке полюбляєш: біле чи червоне?

— У мене тиск, мені не можна…

— Ой, та один раз можна. Знаєш: хто веде здоровий спосіб життя…. Той…

Люді раптом захотілося додому. І якомога швидше: ось якби існував телепорт, щоб не доводилося нічого пояснювати цьому самовдоволеному Миколі. І як вона раніше цього не помічала? Говорить тільки про себе, а її взагалі не слухає! Як би втекти звідси? Подруга завжди виручить!

Під столом Люда набрала повідомлення Аньці. Та передзвонила через п’ять хвилин і заверещала:

— Я зламала ногу, швидко приїжджай!

Микола пропонував підвезти, але Люда сказала, що на таксі буде зручніше.

— А я так сподівалася, що в тебе буде з ним інтрижка, — зітхнула Аня.

— Що за дурниці, я не така. Ти знаєш.

— Ага. А сама скаржилася на чоловіка.

— Нічого я не скаржилася. Гаразд, ти знаєш, я додому поїду.

Чоловік був уже вдома і дуже задоволений.

— Людо, танцюй: я полагодив машину! Уявляєш? Зможу знову їздити на дачу. Вудки випробую… Краса! Може, просто завтра зганяємо?

— Завтра я не можу. Мене на роботу взяли, — відповіла Люда і запустила кавомашину.

— Знову кава? Ще й увечері. Людо, ну у тебе ж судини…

— І що? Судини у всіх. Я люблю каву, ти знаєш.

— А я тебе. І не хочу, щоб із тобою що-небудь трапилося. Як із Марією.

Губи у чоловіка затремтіли. Люда ніколи його таким не бачила.

— Та про що ти?

— Про те. Біг цей. На городі гаруєш. Каву п’єш. Зовсім не стежиш за здоров’ям. Діти поїхали, а мені страшно залишитися… Без тебе.

— Господи! Чого ти навигадував? От дурненький. Гаразд, якщо хочеш, я питиму каву без кофеїну, тебе це влаштує? Але бігати я не перестану, це ж корисно для здоров’я. А з дачею — тут тільки від тебе залежить, будеш мені допомагати чи ні. Від посадок не відмовлюся, заради чого дача тоді? Правда, як тепер із роботою встигати…

— Що за робота така? Анька твоя знову, чи що, придумала?

— Чому Анька? — образилася Люда.

— Я сама. Скаржився, що грошей не вистачає: ось, будь ласка, буду теж гроші заробляти.

— Ну ти даєш! Гаразд, що — робота справа хороша. Я тут подумав: може, човен…

— Ніяких човнів! — перебила Люда. — Сам знаєш — тато потонув на човні. Не дозволю! А то, ти знаєш, я теж боюся одна.

На тому й вирішили. Життя тільки починалося. Нове, інше, про яке Люда і не мріяла. І добре, що дурниць вона не встигла наробити.

***

Ця розповідь показує, як важливо не робити поспішних висновків. Замість того, щоб шукати нове життя, Люда та її чоловік усвідомили, що можуть побудувати нові стосунки, залишаючись разом. Вони знайшли компроміс і відкрили нову, змістовнішу сторінку у своєму житті, навчившись довіряти одне одному.