– Так… Не зрозуміла… А що з дверима? Чи зсередини закриті? – дивувалася Ольга, намагаючись вставити ключ у замкову щілину. – Це ще що за номери?

Не встигла вона зрозуміти, що відбувається, як двері відчинилися, і їй назустріч випурхнув колишній чоловік Валерій, який зі скандалом розірвав їхній шлюб, і пішов два місяці тому до іншої. Назавжди! Якось надто вже швидко це «назавжди» закінчилося!

“Ех, шкода, не встигла замок поміняти!” – З досадою подумала Ольга.

Колишній сяяв, як начищений чобіт.

– Олю, ти прийшла! А я ось… повернувся. Назад… Все-таки ця квартира наша спільна. Ти ж не проти, правда? – Валерій схопив торби з її рук.

– Не проти? З чого це ти взяв? Дуже навіть проти! А що так швидко? Все, не потрібний більше молодій? Чи запал скінчився? Гніт згорів?

– Оля, у нас родина. Ми ж стільки років із тобою прожили. Це не жарти. Я все зрозумів, і вирішив повернутися.

– Даремно вирішив.

– Як? Адже ти так засмучувалася, коли я йшов. Плакала навіть. От я й подумав… Що будеш рада.

– Ну й дарма подумав. Даремно повернувся, кажу! Бігаєш туди-сюди без пуття. Пішов – живи там! Мені ти більше не потрібний!

– Як!? Як не потрібний? Ти що таке кажеш? Схаменися, Олю! Це в тебе з горя дах поїхав, чи що?

– З моїм дахом все нормально, на відміну від твого. І горя в мене немає. А ось ти даремно повернувся! Ох, даремно! Усі плани мені на сьогодні сплутав.

– Сподіваюся, що ти довго не затримаєшся. А краще б тобі прямо зараз назад вирушити. До молодої! До речі, за що вона тебе поперла?

– Не поперла, я сам пішов. Сам! Ми надто різні. У неї все якісь танцульки, гулянки на умі, а я людина серйозна, доросла. Мені це ні до чого…

– Старий ти, вона тебе й вигнала. Та й узяти з тебе тепер нема чого.

– Олю! Я твій чоловік, не забувай! – Валерій не знав, як поводитися.

Реакція Ольги була настільки несподіваною для нього, що чоловік розгубився.

Коли він йшов сюди, йому уявлялася романтична вечеря при свічках, де вони з Ольгою миряться, і вона, витираючи сльози радості, приймає його назад. Сім’я з’єднується знову!

А зараз колишня дружина плутала весь, так класно збудований у голові сценарій.

– По-перше, ти мені вже майже не чоловік. Ми з тобою розлучаємося. Днями, сподіваюсь, ти не забув.

По-друге, смію тобі нагадати, що ти до цієї квартири не маєш жодного відношення! Тож попрошу на вихід. Нема чого тут розсиджуватися! Тут не станція.

– Як це – жодного стосунку? Ти про що, Ольго? – Валерій здивувався.

– Ти, мабуть, забув уже, що ця квартира нам з тобою не належить. Нашу велику ми продали, коли діти з’їхали від нас. Сподіваюся, ти це пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Але Олю, ця квартира…

– Так, цю квартиру ми з тобою купили замість колишньої. Різницю дітям віддали, все вірно. Але оформлена вона на нашу дочку Олександру.

– Якби ти хоч раз платив за неї, ти б це знав. Мало того, цю інформацію до тебе довели тоді ж. Але ти завжди був в амурних історіях. Хіба тобі до таких дрібниць була справа? В одне вухо влетіло – з іншого вилетіло.

Валерій виглядав зараз безглуздо. Він втрачав ініціативу, вона вислизала з його рук, як легкий метелик.

– А навіщо ми її оформили на Олександру?

– А тому, Валерію, що я передбачала цей день та годину. Я завжди знала, що якась із твоїх коханок тебе зманить із сім’ї. Якась любителька чужого добра!

– І я, щоб не втратити це житло, запропонувала дочці такий варіант. На що вона, до речі, тоді залюбки погодилася.

– Як же так, Оля? Ти хочеш сказати, що Олександра не дозволить тут жити своєму батькові? Я ж тут зареєстрований!

– Ну Олександра після твоєї витівки з молодкою про тебе, поки що, й чути не хоче. І цю квартиру вона продає.

– Як це продає?! Та що вона собі дозволяє? – Валерій осікся, згадавши історію з новою пасією. – А я? А ти, Олю? Ти де житимеш?

– Саша з чоловіком мені запропонували два варіанти – або жити з ними у їхньому великому будинку, або вони мені купують іншу квартиру, меншу, та ближче до них.

– Що тебе ще цікавить, колишній чоловік? Якщо можна, швидше формулюй питання, а то в мене зустріч на сьогодні запланована.

– З ким, Олю? З покупцями?

– Господи, яка дурість! Покупцями займається рієлтор, якого найняла дочка. В мене зустріч особистого характеру. І ти мені зараз дуже заважаєш. Мені треба підготуватися.

– Ольга, що ти твориш? Навіщо? – Валерій вирішив змінити тактику, і почав наступати. – Ти це спеціально зараз робиш, все мені на зло! Прикидаєшся! Щоб помститися мені, так?

Валерій навіть підвищив голос, і зсунув суворо брови біля перенісся. Поглянувши на нього, Ольга почала реготати.

– Який ти зараз смішний? Господи, смішний і жалюгідний старий ловелас! За що мені тобі мститись? Та я тобі вдячна! Може, вперше за все наше життя!

– Ти кажеш – плакала, коли ти йшов. Так, плакала, але тільки з радості. Від того, що нарешті закінчилося наше з тобою фальшиве сімейне життя! Я шкодувала, що сама не зробила цього раніше. Ось про що були мої сльози!

– Яка ж ти, виявляється, дволика! Ошуканка! Безсовісна брехуха!

– Я? – Ольга не вірила своїм вухам.

– Ти! Звісно, ​​ти! А хто ще? Ти ж завжди всім казала, який я в тебе добрий. І на весіллях, і на ювілеях, на всіх святах.

«Мій чоловік найкращий», – були твої слова. Дякувала мені, казала, що я твоя опора, що я справжній чоловік, та добрий батько. Що? Не було цього? Не було? Ну, відповідай, лицемірко!

– А що я, на твою думку, мала говорити на святах та ювілеях? Мені треба було правду розповісти людям? Що ти з самого початку нашого сімейного життя думав тільки про себе, і свої забаганки?

– Про те, наприклад, розповісти, як ти їздив без мене курортами, поки діти були маленькі, забравши всі гроші з дому. Звичайно, ти ж працював, тобі треба було відпочивати. А я у декреті сиділа. Мені навіщо…

– Або про те, що я сама робила ремонт у квартирі, сама шукала робітників, закуповувала матеріал, бо ти працював. І тобі завжди було не до цього. Я теж, зауваж, уже працювала тоді.

– А може, мені треба було розповісти про те, як я бігала без задніх ніг містом, шукала, в яку лікарню влаштувати твою хвору матір.

– А ти, як завжди, працював, і спілкувався зі своїми численними колегами жіночої статі. Тобі було не до хворої матері!

– Ні вибити путівки дітям у табір, ні розв’язувати питання з перевезенням меблів на дачу ти не міг. Ніколи! Все завжди вирішувала я! Про це я мала людям розповісти?

– Чи про твої нескінченні любовні історії, що призвели тебе зараз до такого фіналу? Та мене б засміяли! І спитали б – а що ти поряд із ним стільки років робиш?

“Так, повернення не вдалося”, – сумно подумав Валерій.

Пролунав телефонний дзвінок. Ольга взяла слухавку.

– Привіт. Так, все в силі. Ми йдемо в театр. Зараз тільки гостя непроханого проводжу, і буду вільна.

– Хто це? Ти так швидко знайшла мені заміну? – здійнявся Валерій. Ревнощі закипали в ньому, підступність Ольги вражала.

– Валерію, ти мене втомив, ну справді! Кажу тобі, мені ніколи. Попрошу – на вихід. Все, вечір зустрічей та спогадів закінчено. Вперед до молодки! Вона вже зачекалася!

Ольга демонстративно почала збиратися. Чоловікові нічого не залишалося, як безмовно покинути свою колишню оселю.

– Тамаро, ти вже вийшла? Я теж біжу, – сказала Ольга, накидаючи плащ.

«Знайшла заміну… Смішно! Для чого мені хтось? Знову проблеми собі шукати? Мені зараз так добре і спокійно одній, що краще не треба!» – подумала Ольга, посміхаючись до свого відображення в дзеркалі.

Так, вона кохала, віддано і безоглядно батька своїх дітей. Багато років кохала, та все йому прощала. Прощала, чекала, та сподівалася! Як виявилося, марно!

А тепер вона житиме для себе! І отримуватиме від життя тільки позитив і насолоду! А решта – на вихід! Ви підтримуєте, чи засуджуєте її?

КІНЕЦЬ.