Кілька жінок похилого віку сиділи на лавці і обговорювали свій відпочинок. 60-річна інтелігентка у капелюшку Антоніна Петрівна пояснювала, чому їй подобається пансіонат, куди вона щороку приїжджає з онукою Машею.

”Ваша дівчинка така вихована”, – зауважила одна з жінок, протиставляючи Машу клопіткому хлопчику неподалік.Антоніна знизала плечима:”Хлопчики брудні та галасливі. З дівчатами набагато простіше.

Маша читає, в’яже, малює.

Ми навіть принесли пряжу, щоб в’язати одяг для ляльок. Що б я робила з хлопчиком?”

Інша жінка додала:”Дівчатка теж можуть бути бешкетними”.Антоніна продовжила:”Я ось завжди співчувала мамам хлопчиків.

З моєю онучкою все спокійно. Вона зі мною з самого дитинства, допомагає своїй мамі-одиначці. Я її відводжу до школи і беру на себе лікарняні”.

Розмова перейшла на іншу тему, коли Антоніна згадала свого онука Степана.”Йому 12 років, і він з самого початку мене розчарував. Цього року я відмовилася везти його до пансіонату, хоча його мама просила мене про це.

Він надто активний і не слухається”.”Ти дивна жінка”, – зауважила подруга, – “він вже досить дорослий, щоб поводитися добре”.

Антоніна твердо відповіла:”Я не можу з ним впоратися. Йому не сподобається наше спокійне проведення часу, а я не можу розслабитися, турбуючись про нього”.

Дискусія закінчилася на рефлексивній ноті: Антоніна поцікавилася, чи справедливо вона так відкрито благоволіє до своєї онучки і чи варто придушувати подібні почуття.

КІНЕЦЬ.