Мені 57 років. Чоловік, діти (дорослі мешкають самостійно), онуки. З 2014 року в мене мешкає моя мама (їй зараз 87 років). Взимку вона живе і щодня каже, що їй у нас погано, і скоріше б стало тепло, і вона поїде додому.

Ми живемо в Київській області. Не близько від неї. Я б не проти, влітку жити в селі там чудово. Але справа в тому, що свій будинок у 2018 році вона віддала старшому синові, моєму братові.

І він повністю оформлений на нього (за її згодою). Вся біда в тому, що їм мама там не потрібна. І вони не приховують це від неї. Ось вона їде туди, лається з ними, вони виганяють її чи вона сама їде, не знаю.

Але до них вона їде чистенька, доглянута, здорова (з поправкою на вік). А за місяць приїжджає вся брудна, з опухлими ногами, з тиском. Хоча мій брат живе добре, чистота і порядок у них.

Просто ось маму там, в лазню треба зводити, допомогти помитися, вона ж старенька. А нікому вона там не потрібна. У мене починала жити в невеликій 12-метровій кімнаті (в сенсі речі її все там і спати, а так 3 кімнати, все для всіх). Одна ніби як спільна, і в одній ми з чоловіком.

А коли онука у нас, то чоловік у спільній кімнаті спав. Тепер вона вже у найбільшій кімнаті, загальна – 12 метрова (чоловік тепер там спить, коли онука у нас). Чоловік навіть жартує іноді: я, каже, тепер у тещі на квартирі живу (так між собою, щоб не дай Бог не почула).

Я розумію, мама старенька, проблеми вже виникають. Але так відбувається лише тоді, коли їй це вигідно. Одна з її фішок — у нас нема чого їсти, тому вона варить собі суп.

У холодильнику зазвичай борщ (якщо він учора зварений), на плиті свіжий пісний суп. На запитання: “навіщо ще вариш?” Відповідь: їсти хочу.

На всі демонстрації супів моїх відповідь одна: «Я не знала, що є. Не бачила, не подивилася. Ой, та хіба це суп, а я не здогадалася».

І ця історія як мінімум рази 2 на тиждень. Чесно скажу, мої нерви моїм життям пошматовані добряче. Мені б промовчати, чи сказати, ну вари. Іноді так і роблю.

А інший час – уже й скажу зайве. Та й то не лаюся, але звичайно на підвищеному тоні. Так, на мою думку, тон вже й не важливий. Важливий факт, що я їй кажу, що варити їй не треба.

Вона знімає свій суп, виливає в унітаз, йде в свою кімнату, лягає на диван і починає голосити: «та скоріше б уже потепліло, ноги моєї тут не буде, ти не людина, матері їжу пошкодувала».

Ось сьогодні був такий вечір, один із багатьох. Почуваюся винною. Перед сном підігріла їй кухоль молока з медом, шкода ж. Якщо варила, значить, їсти хотіла. Говорить, не хочу, але випила. Так, гальм у мене не вистачає.

Декілька разів просила у неї вибачення за нестримність, за нерозуміння. Не прощає, каже, та що там, я ж і сама розумію, що набридла вам тут. Ну не шкода ж мені цієї їжі, тим більше й варить вона не з голоду.

З ранку все зроблено, і все на плиті стоїть. Тільки ось борщ, якщо вчора зварений, забираю в холодильник. Решта на видному місці. І перше, і друге, і компот, як кажуть.

І не заважає вона нам. Просто вона примудряється цей процес організувати завжди дуже несподівано. І я купуюсь на це, і розігрую її виставу.

І тепер вона з чистою совістю знову збирається «до себе додому», і винна в цьому тільки я. Для чого для чужих людей написала?

Не знаю. Начебто і поради всі відомі. Потрібно поважати старість, більше терпіння, турботи тощо. А ось, напевно, захотілося, щоб ще й чужі люди знали, яка я погана і бридка. Якщо кому належить взяти стареньку маму до себе, готуйтеся заздалегідь, підлікуйте нерви, і не чиніть так, як я.

КІНЕЦЬ.