Кажу мамі: – Навіщо тобі так багато грошей? Ти би частину або клала на депозит внукам на навчання, або мені би віддавала, бо в мене з чоловіком зарплати дві менші, ніж ти заробляєш. В тебе пенсія судді, плюс ти прибираєш у двох будинках, де живуть дуже заможні люди, і платять вони тобі багатенько. Відповідь мами мене просто приголомшила, дуже неприємно ввела в ступор. Ну хіба мами так відносяться до своїх дітей і онуків, як оце моя?

Кажу мамі:
– Навіщо тобі так багато грошей? Ти би частину або клала на депозит внукам на навчання, або мені би віддавала, бо в мене з чоловіком зарплати дві менші, ніж ти заробляєш.
В тебе пенсія судді, плюс ти прибираєш у двох будинках, де живуть дуже заможні люди, і платять вони тобі багатенько.
Відповідь мами мене просто приголомшила, дуже неприємно ввела в ступор. Ну хіба мами так відносяться до своїх дітей і онуків, як оце моя? Та про все по-порядку. Сподіваюся на вашу підтримку і розуміння.
Сидимо з мамою на кухні, п’ємо чай. Вона сьогодні знову приїхала вся у справах – каже, що ледве знайшла час між прибираннями. А я все дивлюся на неї й думаю: ну навіщо їй так упахуватися?
— Мамо, — кажу я, відклавши чашку.
— От поясни мені, навіщо тобі стільки грошей?
Вона дивиться на мене поверх окулярів, надпиває чай, мовчить.
— У тебе ж і так пенсія судді гарна. Плюс дві роботи. Ти ж уже не молода, могла би просто жити собі спокійно, відпочивати.
— Ага, і що мені робити? В вікно дивитися? — іронічно кидає вона.
— Ну не в вікно, але скажи чесно, ти хоч знаєш, скільки в тебе зараз грошей на рахунку?
— А що, я маю рахувати кожну копійку?
— Ага! Бо от скажи мені – ну навіщо тобі їх стільки? Ти би могла хоча б частину на депозит внукам класти, на навчання. Або мені віддавати, бо ми з чоловіком працюємо, а все одно у нас удвох зарплати менші, ніж у тебе.
І тут мама, яка щойно сиділа спокійно й неквапливо сьорбала чай, ставить чашку, складає руки на столі й дивиться на мене.
— Це ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
— І ти вважаєш, що я повинна тобі віддавати гроші?
Я трохи зніяковіла. Ну, звучить, може, і різко, але ж по суті десь це я і мала на увазі.
— Ну, не так, щоб “повинна”, але ж я твоя дочка. Я ж не чужа.
— І?
— І що “і”? Тобі їх стільки не треба, а нам би вони дуже допомогли.
Мама скидає окуляри, відкладає їх на стіл і дивиться прямо на мене.
— Слухай уважно, доню. Я працювала все життя. І зараз працюю. І в мене є гроші, тому що я знаю їхню ціну. А тепер питання – чому я маю їх тобі віддавати?
— Тому що, ну, тому що це нормально! Ти ж мама!
— А ти ж доросла жінка. І, вибач, але в тебе дві руки, дві ноги, мозок, диплом і робота.
— Але ж ти сама казала, що гроші не головне.
— А ти сама казала, що грошей вам не вистачає.
Я вже починаю сердитися.
— Ну, тобі вони що, з тобою на небо підуть?
Вона бере чай, знову спокійно відпиває ковток.
— Доню, я тебе дуже люблю. Але слухай уважно. Якщо ти думаєш, що я буду працювати і складати гроші для тебе – то ні. Ти не маленька. І я не банк. І не інвестор.
— Але ж ти моя мама!
— А ти моя доросла дочка.
Мене просто розпирає обурення.
— Ну і добре. Я все зрозуміла.
Мама киває, наче їй навіть стало легше, і додає:
— Ой, доню, коли ти зрозумієш, що свої гроші треба заробляти, а не чекати від когось – от тоді ти справді станеш дорослою. А я на Мальдіви лечу в квітні.
Я мало не кидаю чашку об стіл, але стримуюсь.
От скажіть мені, ну хіба так можна? Хіба це нормально, що мати має гроші, а її рідна дочка ледь зводить кінці з кінцями – і їй навіть не хочеться допомогти?
Я ж не чужа людина! Я її дитина! Як після такого взагалі з нею спілкуватися?