-Катю, я вже не знаю, що це робиться! – Олена дивилася на старшу сестру якимось дивним поглядом.

Та зрозумівши, що молодша сестра зовсім не жартує, поставила чашку з чаєм на стіл і допитливо глянула на сестру, чекаючи пояснення.

-Розумієш… Спочатку я думала що сама, поклала речі не туди, ну буває. Або переставила…

-Що? Що поклала, чи переставила? – здивувалась сестраю

-Та хоч що, Катю. Шафу відкриваю, дивлюся – вся білизна по кольорах розкладена, і лежала на нижній поличці, а тепер на середній, прямо перед очима. Або футболки Івана, лежали на полиці, а тепер у шафі…

-Футболки?

-Ага… На вішачках, Катю, уявляєш.

-А навіщо ти футболки на вішачки почепила?

-Я не чіпала їх, Катю! Це не я. Я взяла їх, зняла, і на поличку поклала, а ввечері приходжу… Вони знову на вішачках… Я їх знову зняла і поклала в інше місце, приходжу, а вони в моїй шафі, по кольорах розкладені лежать. А я точно пам’ятаю що в інше місце їх поклала. А на кухні то взагалі що робиться.

Я каструлі не можу знайти, ложки переміщуються в інше місце, міняються місцями… Зникають і з’являються кухонні рушники. Що це таке, Катю! Скоро після роботи прийду, а в мене штори не ті…

Катю, я не знаю як я це роблю, не пам’ятаю… Що робити Катю?!

-Ти Івану казала?

-Ні, не казала. Що він про мене подумає? Може це домовик який, чи я вже не знаю, що й думати?

-Олено, – сестра дивилася на неї, як на маленьку. – Ну ти що, який домовик?

-А що тоді це? Га? Я точно знаю, що це не я, розумієш. Я прочитала в книжці про домовиків. Цукерок поклала на столі і молочка в блюдечко поставила.

-Ну і що?

-Прийшла з роботи, а цукерок немає, обгортки у відрі сміттєвому, а блюдце з молоком стоїть…

Ну я наступного дня пиріжків залишила, прийшла, я ж раніше за Івана приходжу і пізніше йду. Ось приходжу, дивлюся пиріжки з’їдені і блюдце вимите, у сушарці стоїть…

-Ого, який він у тебе, вихований, – засміялася Катя.

-Хто, Катю?

-Домовик твій, хто ж іще, – Катя сумно подивилася на Олену.

– Ну добре. Хочеш я в тебе сьогодні переночую? Твій Іван і так у відрядженні. От і глянемо на твого «домовика»!

Так і зробили. Сестри повечеряли, пожартували, посиділи і пішли спати.

Вранці сестри причаїлися і стали чекати.

Рівно о дев’ятій годині заскреготів замок і відчинилися вхідні двері. Олена з Катею застигли.

Хтось зайшов на кухню, зашуміла вода. Олена ввечері якраз поставила чашки від кави у мийку.

-Чистюля він у тебе, посуд миє, – прошепотіла Катя на вухо Олені.

Зашумів чайник, гримнули дверцята шафи, було чути, як хтось бовтає ложкою в чашці. Гримнули дверцята холодильника і хтось сів на стілець.

-Ну що, йдемо?

-Я боюсь, Катя!

-Йдемо, ти у своїй квартирі, йдемо!

Дівчата вийшли з кімнати і швидко пройшли до кухні.
Там за столом сиділа літня жінка і наминала бутерброд з ковбасою та сиром, запиваючи чаєм з улюбленої чашки Івана.
-Ви хто? – запитала Катя.

Від несподіванки гостя поперхнулася і втягнувши голову в плечі, сиділа і не рухалася.

-Тетяна Павлівна? – здивовано прошепотіла Олена. – Ви? А що ви тут робите?!

Жінка обернулася, почервоніла.

-Олено, а ти чому не на роботі?

-От так домовик, – пробурмотіла Катя.

Вона дивилася на свекруху сестри не приховуючи цікавості.

-Цікаво виходить, – Катя пройшлася по кухні. – Це її квартира і вона тут живе. А ось що тут ви робите?

-Я? Я? Мені Іванко ключі дав про всяк випадок!

-На який випадок, Тетяно Павлівно, – запитала Олена. – Що означає про всяк випадок.

-Це все Ніна.

-Яка Ніна? – хором запитали дівчата.

-Ну дочка моя, Іванова сестра. Вони ж до мене переїхали.

-Та ви ж їх самі покликали, мені казав Іван.
-Так, покликала. Ну як покликала… Я запропонувала, а вони погодилися, але ж я не думала що так буде! Я думала так швидше назбирають грошей на свою квартиру…

-Як буде?

-Вони о шостій ранку встають, діти невиховані, забігають до мене в кімнату, кричать, стрибають по ліжку.

Жінка махнула рукою і заплакала.

-Вони гасають не замовкаючи, а коли я прошу Ніну хоч хвилиночку тиші, вона починає сваритися. Вона їм все дозволяє, все. Я не можу спокійно посидіти в тиші, не висипаюся…

Вона каже, що в дитинстві строгості натерпілася, і своїм дітям дозволяє все…

Ось і вигадала коли ви йдете я приходжу п’ю чай. Я свої продукти приношу Оленко… Потім читаю книгу, витираю пил, пилососила кілька разів.

-Це ви у шафі… Прибирали?

-Так, я хотіла допомогти.

-І ложки, каструлі… Також ви?

-Не треба було? Вибач, Олено… Я зараз піду…

-Куди ви?

Дівчата переглянулись.

-Тетяно Павлівно, приходьте, сидіть, дивіться телевізор, читайте, тільки я вас благаю…

-Я зрозуміла, Оленко, вибач… Я не буду більше. Я ось на кухні. Спасибі тобі, – жінка заплакала.

-Та ви що, – Олена з Катею, присіли до столу. – Ви чого плачете? Заспокойтеся, все буде добре.

-А що ви Ніні кажете? Куди, йдете? – запитала Катя.

-Я сказала, що працюю, – опустивши голову сказала жінка. – У мене гроші були, я віддаю тепер їх потроху Ніні, нібито заробляю і допомагаю їм, з іпотекою.

Швидше б назбирати на цей внесок і щоб з’їхали…

-А може, вам поки що переїхати до нас, Тетяно Павлівно?

-Ні, Оленко, – похитала головою свекруха. – Вони тоді і не ворушитимуться, вирішать що я їм квартиру залишила, вона і так вже казала, що мовляв в Івана є ж квартира. А я, Оленочко, їй сказала, що ця квартира залишиться їй та Івану, порівну. Ну гаразд, піду я…

-Та що ж таке, га? Куди це ви підете? Я піду з Катрусею погуляю, давно в магазинах не були, що дарма вихідному пропадати, повернусь, як завжди.
Так що ви нічого не соромтеся, беріть, що потрібно в холодильнику.

Дівчата посміялися з приводу домовика.

Коли Олена прийшла додому, вдома пахло смачними булочками.

-Спасибі, за булочки, – зателефонувала вона свекрусі.

І почула в слухавці крики дітей, які бігають один за одним.

-Може прийдете до мене ночувати?

-Ні дитинко, не можна, ти ж знаєш, – пошепки сказала Тетяна Павлівна.

Дивно, але ця пригода зблизила Олену зі свекрухою.

-Іване, а давай поки ми у відпустці будемо твоя мама у нас поживе?

-Давай, – сказав здивований Іван.

Йому про цей маленький секрет розповідати одразу не стали.

Іван був запальний, і Олена побоялася, що він посвариться з сестрою і зробить тільки гірше.

Незабаром Ніна з чоловіком, за допомогою Тетяни Павлівни та Івана з Оленою, назбирали на початковий внесок та заїхали до своєї квартири.

А Олена відчувала в квартирі, коли приходила з роботи смачний запах булочок, або знаходила котлетки, або борщ.

-Так приємно, готувати не треба, – думала вона.

Приходить Іван, а вдома чисто, їжа готова, Олена вся весела, зустрічає його з посмішкою.

-Олено, такі котлетки смачні, я такі тільки у мами їв, але твої смачніші, чесно-чесно, – говорив чоловік.

А Олена тільки посміхалася і підкладала Івану ще котлеток…