До села, де Катя з чоловіком купили будинок, жінка добралася тільки по обіді.

За кермом вона провела досить довго. Після галасливого, метушливого міста тут було незвично тихо та безлюдно.

Занісши речі в простору хату, Катя зітхнула:

– Ну, здрастуй, нове життя…

…Якби роки три тому хтось сказав, що їм доведеться поміняти міський комфорт на цю глухомань, Катя б не повірила.

А потім вони з чоловіком обоє заслабли. Злягли важко й надовго. В’ячеслав після того в місті прямо не міг знаходитися.

Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішили вони поїхати подалі – на свіже повітря.

Через знайомих знайшли це село. Головною умовою вибору місця була наявність інтернету та хорошої дороги, бо чоловік, програміст, розлучатися з роботою не планував і хоча б раз на місяць мав намір їздити у місто.

Ну, і звісно, поблизу не мало бути ніякого великого виробництва.

Славко мав завершити роботу над великим проєктом, а після свят взяти відпустку, і вони б остаточно переїхали.

Сама Катя вирішила з’їздити все оглянути. І трохи побути на самоті, подумати і ухвалити непросте рішення… А через кілька днів вона повернеться у місто.

Головною причиною її від’їзду стала звістка про вагітність.

Це було так несподівано, що молода жінка навіть чоловікові нічого не сказала.

Ні, дітей вони обоє хотіли. Але це було тоді, до цього всього, до всіх цих проблем…

Катя втратила непогану роботу – їхня компанія закрилася. За три роки де тільки жінка не працювала…

Але ані колишньої зарплати, ані такого ж зручного графіка на жодному місці знайти не вдалося.

Зрештою подружжя вирішило, що Катя займатиметься домом. А потім взагалі надумали виїхати з міста.

Вперше вони приїжджали сюди ще восени.

…Зараз село виглядало інакше – порожнім і холодним.

Катя вийшла на ґанок, вдихаючи на повні груди морозне повітря…

– Привіт! – почулося через паркан.

Катя озирнулася й здивовано округлила очі. На неї привітно дивилася жінка похилого віку.

– Значить, це ви наша нова сусідка? – усміхнулася та. – Давайте знайомитись, мене звуть Олександра Миколаївна, а вас?

Катя привіталася, представилася. Кивнувши в бік будинку, сказала:

– Я тільки-но приїхала. Ось оглядаю свої володіння. Поки що погано уявляю, що з усім цим робити.

Сусідка засміялася:

– Ну, хитрого тут нічого немає, освоїтеся потроху. А якщо з піччю не розберетеся, то тільки скажіть, я допоможу.

А потім схаменулась:

– Ой, та що ж це я! Ви ж, Катрусю, з дороги, втомилися, зголодніли. Давайте до мене, пообідаєте. А потім на ситий шлунок і справами займеться.

Катя хотіла заперечити, але Олександра Миколаївна так щиро закликала її у гості, що відмовитись було незручно.

У будинку сусідки панував якийсь особливий затишок, який можна зустріти тільки в таких сільських будинках. Смачно пахло свіжим хлібом і супом. Олександра Миколаївна, метушачись, запросила гостю за стіл, поставила перед нею повну тарілку гарячої юшки, відрізала від пишного короваю велику скибу.

Мабуть, нічого смачнішого Катя у житті не їла! Вона навіть не помітила, як спорожніла її тарілка, хоча зазвичай жінка наїдалася набагато меншими порціями. Хазяйка налила у великий кухоль ароматного чаю і сама сіла навпроти – з таким же кухлем. Запитала:

– Яким же ж вітром вас занесло сюди? Наші сільські навпаки хочуть у міста поїхати. От і моя подружка, Антонівна, у якої ви будинок купили, теж до дітей в область подалася. Воно й зрозуміло: одній без чоловіка важко у селі жити. Ось як Василя її не стало, так і поїхала сусідка. Я вже й не сподівалася в її будинку когось побачити. А тут і ви приїхали.

Катя, особливо не вдаючись у подробиці, розповіла новій знайомій про причини переїзду. Та вислухала, зітхнула.

Тепер настала черга Каті ставити запитання.

– А ви, Олександро Миколаївно? Ви з ким живете? – поцікавилася вона.

– Я? З онуками живу. З Настею і з Артемком. Ось уже четвертий рік вони в мене, якось невесело зітхнувши, відповіла господиня. – Скоро зі школи приїдуть, їх у сусіднє село автобусом возять.

Катя обережно запитала:

– А батьки онуків… Де?

Олександра Миколаївна знову зітхнула:

– Довга це історія, Катрусю. Ви забігайте ввечері на млинці, я все розповім. А зараз я на зупинку піду. Так уже в нас заведено: я онуків завжди з автобуса зустрічаю…

Катя, подякувавши гостинній сусідці, поспішила до себе додому. Насамперед принесла дров із добротного дровʼятника, спробувала затопити пічку…

Але спочатку дрова ніяк не хотіли горіти, а коли зайнялися, звідусіль повалив густий дим. Намагання виправити ситуацію успіху не принесли. Жінка відчинила навстіж вікна і двері й вийшла на вулицю…

До неї вже поспішала сусідка.

– Ох, що ж це у вас таке, Катрусю? – голосила вона. – Невже труба забилася?

Але все виявилося набагато простіше. Пам’ятаючи вказівки колишньої господині, Катя, як і треба, відкрила велику засувку.

Але забула, що треба відкрити іще одну – поменше. Як тільки перешкода була усунена, дим весело потік у трубу.

Поступово і запах майже весь вивітрився. Олександра Миколаївна допомогла дотопити грубку, показала, як і коли треба закривати труби, а потім знову покликала у гості – на млинці.

Цього разу Катю зустріли хлопчик років з десять і дівчинка трохи молодша. Діти ввічливо привіталися і втекли кудись усередину будинку. Звідти раз у раз чулися їхні голоси – здається, брат і сестра гралися на комп’ютері.

Запиваючи чаєм смачні млинці, Катя знову запитала Олександру Миколаївну про батьків Насті та Артема. І та почала свою розповідь…

– Це діти моєї дочки Зої… Красива вона в мене і була розумниця. Та тільки доля дісталася їй… Нелегка. Хоча що я говорю? Сама я й винна…

Ще коли жив мій батько, дід Зої, він навчив її грати на бандурі. Ох, скільки пісень вона знала! І голос гарний, дзвінкий.

Якось на ювілей доньку покликали грати у сусіднє село. 17 років тоді їй було. А там… Хлопець одружений на десять років старший за мою дівчинку око й поклав. Закрутилось у них. Ну от… Коли ми з батьком схаменулися, Зоя була вагітна…

Сусідка замовкла, дивлячись кудись за вікно. Потім продовжила – трохи тихіше:

– Я сказала їй не народжувати, сама звозила куди треба. Як вона просила мене дозволити їй залишити! Та куди там… Я все переживала, що сільські скажуть… Що ганьба переживала. Думала: куди вона з цією дитиною нагуляною у такому віці? І школу ще не закінчила. Ну, і наполягла на своєму.

Чоловік теж переживав, хоч на вигляд і не показував. Раніше майже й не гульбанив, а тут – щодня. Потім зліг… Так і не стало його.

А Зоя… Донька мені не пробачила. Поїхала у місто після школи, там в училище вступила. Заміж швидко вискочила.

Я і на весілля не їздила навіть – не запросили. Про те, що старший онук народився, Зоя мені лише за рік сказала – через знайомих передала. Тоді й почали потроху спілкуватися, зідзвонювалися. Потім онучка народилася, я до них у гості їздила.

А п’ять років тому вона раптом приїхала. Одна. Я її навіть не впізнала. Худа вся, зла…

Грошей просила. Зять зв’язався з якимись пройдисвітами, мав багато боргів, Зоя казала, що його «на лічильник» поставили…

Я їй грошей дала – все що було. Ще й у сестри позичила. Тоді все в них якось налагодилося, влітку потім усі разом у гості навіть приїжджали…

Але я бачила, що не все гаразд. Очі в дочки були… Такі… Нещасні… Коли їхали, вона мені сказала:

– Мамо, якщо з нами що трапиться, дітей не лишай.

І так мені стало лячно…

…А через три місяці десь Зоя зателефонувала і попросила терміново забрати дітей. Вони з чоловіком обоє опинилися під слідством…

Так і забрала я онуків.

А потім… Потім моєї донечки не стало… Сказали, з печінкою щось. Так і лишилися онуки сиротами.

Зятю ще довго відбувати термін. Та й не віддам я йому дітей, хоч і вийде. Поки сили є, сама роститиму…

Олександра Миколаївна знову замовкла, наче застигла, помішуючи ложкою давно остиглий чай… Потім схаменулась, дістала з холодильника варення, підклала на тарілку ще млинців. Мабуть, заспокоївшись, знову заговорила:

– Зараз, слава Богу, все в нас налагодилося. Артемчик вже в четвертий клас ходить, без «трійок» навчається, Настя у другому. А спочатку, як я їх привезла, ох і несолодко довелося…

У селі у нас чутки розносяться швидко. Усі знали, куди Зоя втрапила. Чого тільки жінки не говорили, в чому тільки дівчинку мою не звинувачували…

Довго я по селі ходила з опущеною головою. Сільські одразу і стару ганьбу Зої мені пригадали.
Поперемивали мені кісточки наші пліткарки. От тільки з Антонівною й спілкувалася, вона мене підтримувала, все казала:

– Махни ти рукою на це все!

Мовляв, на розмови й на плітки, побалакають та й забудуть.

А як же ж махнути було, коли на дітях все позначалося?

Спочатку Артемчик з Настею навіть на вулицю вийти не могли. Тут же набіжать сусідські діти, сміються.

Настя одразу плакала, Артемко сварився. Скільки я сліз разом з онуками пролила… Спочатку навіть хотіла будинок продавати і в місто перебиратися. Але нічого, заспокоїлося все. І онуки звикли до сільського життя. По-господарству мені допомагають.

Тут їм добре, вільно, не те що в місті їхньому. Зою місто згубило. Не поїхала б вона, все по-іншому склалося б.
Та ще не моя б упертість… Я думала, що від ганьби її позбавляю, а на ділі он що вийшло. А ось залишила б дочка тоді малюка, дивишся, і життя інакше повернулося б, Зоя нікуди б не поїхала, виростили б ми онука… Та що тепер говорити, тепер ми всі розумні…

Олександра Миколаївна гірко махнула рукою. Потім якось зло додала:

– А хлопець той, від якого вона завагітніла тоді, живе і у вус не дме! Йому що?! Натішився з дівчиськом і задоволений…

Катя уважно слухала розповідь сусідки. Їй було дуже шкода цих дітей, що залишилися без батьків, шкода Олександру Миколаївну, яка втратила доньку. Жаль Зою, яка за своє недовге життя встигла пережити стільки всього…

Повернувшись додому, жінка довго сиділа в роздумі, прокручуючи в голові почуте від сусідки і розмірковуючи про себе, про чоловіка…

Потім взяла телефон, знайшла номер В’ячеслава в останніх викликах.

Коли на тому кінці слухавки почувся його голос, Катя сказала:

– Привіт, Славко! Я так за тобою скучила! І в мене є для тебе чудова новина! У нас буде малятко…

КІНЕЦЬ.