Катя з сімєю гостювали у батьків в селі. Тиждень пройшов непомітно. Через два дні повертатися додому. Але чомусь Катя дуже переживала, що вдома щось сталося. – Та що ти переживаєш, все там добре, – заспокоював Катю чоловік. – Я все розумію, але чомусь якесь передчуття не покидає, – зітхала вона. Цю розмову почула мама Каті. – Доню, якщо передчуття, то їдьте завтра. Один день погоди не зробить. Ми до вас самі незабаром приїдемо, – сказала мати. Наступного дня Катя з сімєю поїхали додому, зайшли в будинок і застигли від побаченого

 

Сім’я вирішила трохи відпочити перед весняними роботами на городі. Відпустку вони хотіли брати влітку, але з графіком не посперечаєшся. Іноді це буває незручно. Але ж не пропадати відпустці. Вирішили з’їздити до батьків Каті. Тим більше, ті давно хотіли онуків побачити. У старшого у школі канікули, кінець березня. Молодшого з дитячого садка будь-якої миті можна забрати. Вирішили тиждень у них провести.

Але ж треба розсаду поливати.

– У нас же мама є, – сказав Микола про свою маму. – Їй робити все одно нічого. От і прогуляється перед сном.

Так і вирішили. Добре ще хоч господарства немає, подумали вони. Ось з ним мамі точно було б не впоратися. Вона хоч і виросла в селі, але нелюбила живність. На городі своєму копалася, але без задоволення.

Катя давала докладну інструкцію.

– Що ти кажеш, я все знаю. Думаєш я небачила розсада.

– Квіти у мене на самополиві. Їх не треба чіпати.

– Я все зрозуміла. Все.

Але чомусь Каті було хвилююче. Вона переживала просто за будинок. Не звикла, що у домі хтось сторонній ходить без її присутності.

– Та що ти переживаєш, це моя мама. Все вона правильно зробить. Не вперше залишається.

– Я все розумію, але чомусь вперше таке. Прямо як передчуття. Я навіть спати спокійно не можу.

– Хочеш я поїду? А ви залишайтесь.

– Ні. Тиждень майже вже прожили, ще два дні й поїдемо. Як планували, бо батьки образяться.

Але мама Каті випадково почула їхню розмову.

– Доню, а чого ти так переживаєш? Яке передчуття. Ти, напевно, просто дуже вразлива у нас. Хоча передчуття тебе й раніше не підводило. Пам’ятаєш у школі, ти завжди знала, коли тебе спитають. Вчила. І справді питали. А ти знала.

– Так, пам’ятаю.

– А зараз що?

– Сама не знаю. Переживаю просто. Хоча що там може статися? Там же Маргарита Романівна.

– Спи. А завтра зранку і їдьте. Один день погоди не зробить. Ми до вас самі незабаром приїдемо. Батько домовився з Миколою, що допоможе йому з ремонтом сараю. А може, краще і новий поставлять.

– Добре. Вранці поїдемо.

Маргариту Романівну вирішили не попереджати. Будинок на вигляд був у повному порядку. Все стояло на своїх місцях.

Ну слава Богу, подумала Катя, навіть усі рослини в цілковитому порядку.

– Мама. А де ноутбук? – вигукнув із кімнати старший син.

На його вигук прибігла Катя. Ноутбука не було.

– Миколо! Йди сюди. Ти ноутбук не прибирав.

– Ні.

Катя перевірила все. Ноутбука не було.

– Чого ще нема.

Усі почали уважно оглядати будинок. Все начебто було гаразд. З першого погляду одразу й не зрозумієш. Катя виявила відсутність швейної машинки. Вона займалася рукоділлям, брала замовлення на пошиття фіранок, одягу. Відсутність її на своєму місці впала в очі.

– Дзвони мамі, скажи, що ми приїхали.

Микола не став відкладати.

– Мамо, ми приїхали.

– Але ж ви тільки завтра повинні? Я на вас не чекала.

– Ми теж не чекали. Мама! Ноутбук де?

– Так Павлик грає, поки вас нема. Дитині теж треба. Мультфільми він дивиться.

– Мама. Павлику п’ять років. Для мультиків є телевізор. Має своїх батьків. І взагалі, спочатку питати треба.

– А попереджати також треба, коли повертаєтесь.

– Мама. Неси ключі, ноутбук та все інше.

– Інше?

– Так. Ти сама знаєш, що.

– Так Тамара фіранки шиє. Сусідка замовила їй. Адже вас на місці немає, а їй терміново треба. Ось я й порадила твою сестру.

– Моя сестра і шити не вміє. Що ще? Неси чи я приїду сам.

– Неси? Як же я донесу?

– Так як і забрала.

Поки чекали на Маргариту Романівну Микола виявив, що немає його інструментів з гаража. Навіть посміявся з молодшого сина.

– Ти, хлопче, у нас один при своєму. Пощастило тобі.

Маргарити Романівни не було. Довелося їхати до неї додому. Хоч і жила вона близько, але не пішки йти. Та й Тамара, сестра Миколи поряд із нею жила. Ноутбук знайшли швидко, Павлик мультфільми дивився. Найцікавіше, що телевізор був включений на дитячий канал. Мультики у подвійному екземплярі.

– Мама. А де машинка? В Тамари? Пішли до неї.

Тамара почала обурюватись. У неї бачите замовлення. І взагалі машинка працює просто погано. Вона нічого не встигла пошити.

– Погано брати чуже без дозволу.

Поки Катя розмовляла з Тамарою та свекрухою, Микола забрав усі свої інструменти у чоловіка сестри.

Вони вже зібралися додому, але згадали про ключі. Мама казала, що вони у Тамари, Тамара, що у мами. Забули?

– Катя, поїхали додому. Діти чекають. Мамо, ми тут тобі подарунок привезли, твій улюблений торт. Думали ти до нас прийдеш. Чай поп’ємо. Онуки на тебе чекали. Дякую за розсаду. – Микола дістав з машини торт і віддав його мамі.

Наступного дня він скрізь змінив замки. Швейна машинка чудово працювала. З ноутбуком теж майже нічого не трапилося, лише кілька видалених ігор та програм.

Маргариту Романівну доглядати будинку більше ніколи не залишали. Завжди намагалися все вирішити без сторонньої допомоги.

КІНЕЦЬ.